ІСТОРІЯ О АТТІЛІ, КОРОЛІ УГОРСЬКОМ


Повість про Аттілу відома східним слов'янам вже у XVI — XVII ст. Вона схожа за змістом і загальною побудовою з італійською народною поемою, виданою у Венеції 1538 р. Сюжетом для творів стала оповідь, записана у відомій хроніці Малали, про те, як Аттіла, зваблений красою однієї римської княжни, щоб здобути її, іде з військом до Італії і спустошує країну.

До нас вона дійшла в складі «Познанського збірника» XVI ст. слов'яно-романських. повістей, що широко побутували в давніх східнослов'янських літературах. Давній українсько-білоруський текст «Історії ...» опублікував Олександр Веселовський у додатках до свого дослідження: Из истории романа и повести. Материалы и исследования». Славяно-римский отдел. Спб, 1888, вып. 2.

Аттіла (син Мундцука; ? — 453; король Ецель, за германською легендою «бич божий») — з 433 р. король гуннів, у 444 р., вбивши брата Бледу, зосередив усю владу в своїх руках, об'єднав гуннські, сарматські та германські племена, поширив володіння від Волги до Рейна, від островів Датського архіпелагу за Дунай. Спустошив Мізію, Фракію, Іллірик, примусив Феодосія II, візантійського імператора, платити дань, переправився через Рейн біля гирла Неккара, зруйнував міста Трір, Мец, Аррас, погрожував Орлеану. В 451 р. пограбував Германію і Галлію, але потерпів поразку на Каталаунських полях від римлян і вестготів. У 452 р., вдершись у Північну Італію, розорив Аквілею, Альтініум, Падую, Мілан. Невдовзі повернувся до Паннонії, де 453 р. помер під час свого весілля з бургундською принцесою Ільдіко. Про це і розповідає повість з достатньою історичною вірогідністю.

ГЛАВА І


Кгди через давніми часи гуннове або, як їх нині посполиті зовуть, угрове із своїми княжати Белем, Кевом і Надиком положилися були обозом над рікою Тисою, тогди в тот час в Паноннії 2, то єсть в том краю, которий тепер угорським зовемо, мешкали разниє народи, а украйниє місця для наїздов неприятелей сторожу держачи і до оборони готов будучи, держав з тої сторони Дуная ніякий Матернус альбо, як єго нікоториї зовуть, Матринус. Тот не только тиє країни, коториї тепер угорською землею зовемо, але теж і Далмацию 3 обою сербськую землю Ахаю 4, Трацию 5, і Мацедонію 6 у своїй владності мав; а так коли єму єго люд дав справу, іж великоє множество гуннов або угров в землі єго великою моцю над рікою Тисою обозом ся положило, умислив просити о помоч Детрика, которий на тот час немалую часть німецької землі под своєю владностю мав, поневаж сам обавявся давать отпор так великому множеству неприятель.

Тот тогди, зобравши борздо зо всіх пограничних народов великоє войсько, якоби до угашення всім догоряючої пожоги, притягнувши до угорської землі, положився недалеко од Дуная к полудневой стороні на том місці, котороє тепер Лязагалем зовуть. От того місця недалеко було місто, котороє звано Потенціяна 7, межи тим преречоним полем а містом Тетес, котороє на берегу тої ж ріки лежало, годно вічної пам'ятки для особного місця і інших пожитков. Там, где Матернус мешкав а войсько до давання отпору так наглому неприятелю поготову мав, їхав до него Детрик, аби з ним порадив, як би в той мірі поступовать мали, а іж би межи собою постановили, єсли би було лепєй, перепровадившися через Дунай, на угри в обозі неготовиє ударить, чилі найти іншую дорогу, которая би їх пожить, або пак яким би способом з неприятелем таким несподіваним а незнаємим битву сточить мали, што скоро шпігове угром ознаймили. Кгди ся она їх рада должей, ніжли пристояло межи гетьмани, проволокла, зоставивши у войську для боронення жон і всіх речей своїх нешто люду, сами з другим множеством жовніров, перепровадившися через Тису, притягнули на місця близько Дуная лежачиє.

А ачколвек Детрик і Матерн мали тую справу од сторожі, іж ся неприятель приближаєт, ведже розуміли то буть межи собою а межи угри великий мур Дунай, маючи за тоє аби через него угрове нелацно перебить мали. Спустившися тогди на тоє, кгди лениве а нечуйне в своїх справах поступовали.

Угрове, розуміючи то собі бути малую працю по переїханню оних високих а до переїзду трудних гор і глибоких рік через Дунай перепровадиться, уживаючи до того міхов скуряних, которих до такої потреби у войську вельми много мали, над надію неприятелей нижей Бузини 8 перепровадилися через Дунай на том місці, на котором тепер єсть містечко, котороє для того перепроваження зовуть по-угорську Келенфеуульде, то єсть земля переїзду або перепроваження. І там, справивши жовніри свої, ударили знагла а без вісті о полночі на Матерна а на Детрика у міста Потенції в шатрах, а они, в тот час будучи на впокою, спали. Коториї, будучи незвиклим окриком угров на знак татарського от них учиненим обужони, не відали што би чинить, як би ся вимкнути або неприятелю отпор дати мали. Жовніри теж і товариші їх также, як і гетьманове, будучи так наглим неприятельським вторгненням перестрашони, занедбавши зброї і обозу, почали утікати. Угрове утікаючих гонили, цілую ніч били, сікли а забивали і все, где могли, мечем трапили. Назавтреє угрове, аби самі собі і жовніри їх з оної поразки в неприятелю ночі прошлої учиненої, будучи спрацьовані, отпочнули, положилися обозом в долині Тарнок 9, недалеко от Потенції.

Тою поразкою люду своєго Детрик і Матерн, будучи непомалу засмучони, мислили о том у дні і в ночі, як би оную поднятую соромоту зацним яким учинком затерли. Зобравши теди остатки оного войська, коториї були от поразки зостали, взявши к тому жовніри для боронення міста зоставлениї, і другиї на інших місцях будучиї, справивши їх первей, ніжли би угрове з оного упрацьовання поправити а покріпиться могли, ударили на них в оной долині Тарнок.

Угрове, частю з поразки прошлої ночі, окром великої праці в неприятелю учиненої, смілость взявши, частю теж множеству люду своєю уфаючи, сміле противко неприятелю шли і мужнє ся боронили. Гетьмани, поділившися войськом, кождий частю напоминанням а намовленням, частю теж неприятельськую неможность і трохи люди льжучи, чинили пильноеть, аби жовніри їх тим острій і мужній на неприятеля натирали, а где би теж неприятель набольшей налягав, самі надбігали, мужнє собі в битві починали а мужства свого знаки оказовали. З другої сторони теж римляне неленивей отпор угром давали, себе і горла свого боронили а в люду угорськом великую поразку чинили, пам'ятаючи на то, же в той битві о їх маєтность, панство і о здоров'я ігра шла.

Була теди бистра і велика битва і поразка з обіюх сторон, поле обоєй сторони трупами положоно було. От поранку аж до вечора битва ся точила, по чом ладно би кождий обачити мог мужство обоіга люду, як хто много рукою і мужством а дужостю тіла мог. Але кгди ся вже сонце хилило к вечору, почали угрове слабити для невиспання прошлої ночі, неодпочинку і праці, почали тогди порхати, которих іж вже битвою спрацьовані були, Детрик і Матерн не могли гонити. Угрове, перепровадившися так прудко, яко і первій, через Дунай, вернулися до своего обозу, которий були за рікою зоставили.

Повідають, іж в той битві сто двадцять і пять тисячей угров побитих легло, межи которими теж Кево, один гетьман, був забит; а римлянов, повідають, же би мало полечи два кроть сто тисячей і десять тисячей, окром тих, коториї в обозі були побиті. Заправду бистра то битва а вічної пам'яті годна. На завтреє Детрик і Матерн ачколвєк битви виграли, ведже, однак, не хотіли на том місці вернений угров ждати а битви з такою великою люду своєго небезпечностю, которої ся певне сподівали давать. А так рушивши, ся тягнули спішно з остатком люду до містечка Тулни 10, котороє було недалеко од Ведня, а тепер єсть до ракуської землі прилучоно.






ГЛАВА 2


Угрове, довідавшися іж неприятель утік, вернулися на оноє поле, на котором битва була, на котором позбиравши трупи свої, а набольшей Кеви, гетьмана, з великою [скорботою] з обичаєм татарським погребли їх подлі дороги, на котором місці поставили столп каменний, аби був оних речей, коториї ся там стали, у людей потомних пам'яткою, і дали тому місцю імя Кевегаза, то єсть дом Кеви, котороє тепер, отмінивши і отнявши нікоториї літери, зовуть Кеазо.

Потом, коли угрове водле обичаю своєго трупи свої поховали, не за довгий час всю дольную угорськую землю, которая єсть над Дунаєм, частю моцю, часто теж через подання под свою моць подбили, в которой зоставивши жони, діти і все домовство, хотячи далей щастя своєго досвідчити, з великим войськом, котороє були зася зо всего поспольства досить немалоє пописали, надувшися з прошлого звитяжства, тягнули до Тулни-містечка. Детрик і Матерн, по прошлой битві зобравши новоє войсько, зайшли їм дорогу на полі, котороє зовуть Кесмау.

Угрове умислили первей умереть, ніжли ся битви зборонять а місця уступить, а славу першого своєго мужства так великими працями і небезпеченстви вже набутую, зелжить. Первей тогди, ніжли неприятель, справивши войсько, на пострах неприятелю учинили огромний а страшливий окрик, б'ючи по-свойску в бубни, стріляючи здалека на неприятеля розною бронею, мішали їм гуфци, а коли виділи у них великую мішанину, учинивши поткання, чинили з ними вруч.

Детрик также зі своїми неленивей собі починав там, где набольшей налягав неприятель, отпор давав, а себе і своїх мужнє боронив, але угрове, где одно наперли, всюди великую поразку чинили. Почавши от світання, аж до дев'ятої години на день бистра битва тривала. На остаток римляне, поднявши вельми много ран, подали тил. Угрове, пустившися по них, кого догонить могли — забивали.

Матерн в той битві забит, Детрик, будучи в чоло з луку пострелен, ледве ушов, з которої рани потом ледве жив остав, для которої рани поднятої угрове єго називали несмертельним, которого і нинішніх часов угрове в своїх піснях, історією, обичаєм кгреков в собі замикаючих, Детриком несмертельним зовуть. Повідають іж половицю тої стріли, которою був пострелен, аби оної рани близною і стріли половицею у цесаря о собі свідецтво дав, до Рима був з собою заніс.

Так много крові на том місці битви текло, іж мало не все поле було криваве. Яко ж і угром тоє звитяжство неледаяк прийшло, бо сорок тисячей їх полягло, межи которими Беля, Кеве і Кадика, гетьмани, побиті, которих тіла у того столпа каменого, што єсьми о нем вишей повідав, в гробі Кеви поховано. Римлянов вельми много полягло, окром трохи, коториї утечи могли. По той битві ні о што ся не кусили против угром а ні німці, а ні іншиї народове; так двух битв поразкою знадзони, сила їх була зутліла і упала.






ГЛАВА З


Одержавши угрове тоє звитяжство, почали заразом всій тій землі, што її тепер угорською зовуть, і всім країнам, коториї под Матерном були, вольне розказовати а жаден не був хто би ся противку їх обурив. Так же оноє великоє панство наглою щастя отміною за короткий час з рук до рук перейшло.

Стративши тогди, яко-м повідав, угрове чотирьох гетьманов, того унимання були, аби тоє так великоє панство працями, небезпечностями і моцю набуто, крепчейше напотом було, коли би над ним якого великого мужа переложили, бо пам'ятали на тоє, іж не меншого мужства надоби до заховання королівств, ніжли до набування.

Довго тоє тогди первей межи собою розбирали, хто би налепєй тому спростати, а так великоє множество людей великим щастям большей, ніжли первей винеслиє, з посполитим добром мог радити. Потом за сполним всіх зазволенєм року от нароження сина божого чотириста первого обрали королем Аттілу, которий, з лічби оних угорських гетьманов, тілько сам вже був з братом Будою зостав, о которого прироженню, обичаях і знаку тіла видить мі ся бути не з дороги нешто повідать.

Аттіла тогди, которого по-угорськи зовуть Етеле, був середнего узросту, персей і плечей широких, голови водле інших члонков помірної, обличчя чорнявого, очю світлих, на взгляді бистрость якуюсь в собі маючої, бороди рідкої, носа закривленого, походу гордого, до венуса вельми склонний, на працю телесную, на голод, на спання, на студень і на горячность вельми тершшвий, великого серця, ради доброї і смілий, руки хисткої і мужньої, в речах рицерських учоний, до слави вельми хотливий, в оглуменню неприятеля, в нараженню [підступу] і зради вельми розторопний і хитрий, в битві всего доглядуючий, часом мужного жовніра, часом справного гетьмана повинності досить чинячи, противко пишним крнобрний, а против покорних лацний і милосердний.

Тоє тогди мужство і сердечноє, і тілесноє в собі маючи, взявши под свою моць панство, што далей, тим большей за [власною] хутю розширення панства своєго, хотячи ся на тиї люди, за которих помочю Матерн против єму і против єго люду войну вів, обурити а кривди поднятої помститися, умислив тогди што наборздей ударить на словенскую землю і не сербськиє обидві, на Ахаю, Мацедонію і Трацию, коториї перед тим посилали Матернові жовніров на помоч. Але аби в небитності єго оному панству єго на чом не сходило а іж би був тот, которий би на єго місці королівством владнув, про то Буду, брата своєго переложив над усею оною країною, которая ідет од Тиси-ріки аж до другої ріки Танаїс 11 ку полночной строні. Розказав тогди всім оним грубого народу країнам, коториї були под панованням угорським, аби єму послушни були, а он сам з міста Сикамбриї 12, котороє був собі столицею обрав, витягнув в поле з войськом, в котором було десять кроть сто тисячей люду боєвого, бо так кройника угорська свідчить же так великоє войсько мав, окром оних народов, коториї ся були од усюль до него зошли.

Свідчать історикове, іж такая єго була виправа воєнная: шатри мав розмаїтиї водле обичаю тих королівств, коториї був перед тим под свою моць подбив, дивним майстерством роблениє. Тот, в котором мешкав сам, був шовковий, золотом гафтований і дорогим каменням насажоний. Жерді, на которих стояв, були золотиє, а споєння їх було перлами осажоно, а другиє, в которих коні стояли, всі були шовковиє. Ложа, на котором лежав, столи, начиння кухонноє, сідла, ради, іншиє конськиє убори золотом і дорогими каменьми були осажони.

А так борздо скоро на початку пановання своєго, іж вельми був хотливий до всіх речей на войну потребних, про то справив вельми много діл іншого начиння воєнного до ламання муров і на окоповання обозу. Справив теж був десять тисячей возов, косами осажоних, аби їми обоз свой як муром оточив. Меч носив, як он сам мнимав, от бога посланий, бо когди нікоторої ночі во сні видів, як би єго Марс у зброю убирав. Назавтрей нікоторий єго войська жовнірин приніс єму меч, которий з трафунку найшов на просторном полі, коли ішов слідом [неприятеля] раненоє, которая річ не помалу єго в том потвердила, аби сну своєму прошлому вірив. Герб як на тарчи, так на хоругвах носив орла, коруну на голові маючого. Жовніри єго мали бронь з татарської землі принесеную, тарчи, скурою поволоканиє і желізом гладким окованиє, луки з стрілами, древца а шаблі у боков. Узрост їх був не вельми великий, але обличчя на погледенню вельми грозни, бороди довгиї, волоси не стрижони, одіння було з косматих скур обичаєм татарським. Тим убером всім людям були на пострах, которого угрове в кождой потребі воєнной уживали аж до часу Кгейси, сина Торонового.

За бога хвалили: Євиша, Марса, Меркуріуша і Венуса, которих справою мнимали, іж ся їм мало на всем щастить. Титул Аттіли, которим ся писав, тот був: Аттіла, син Бендекгечов, внук великого Немрота, в Енкгадзі вихований, з божей ласки король угорський, мєдський, кготський і датський, страх світу. До которого титулу потом для слов пустольникових придав: «Бич божий», о чом нижей повім ширей. А тим способом зобравши і приготовавши войсько, не только своїм, але теж і всім іншим людям Аттіла був на див і на страх.






ГЛАВА 4


Пам'ятаючи тогди на тоє Аттіла, іж словаки, сербове, ахайчики, мацедони і траконове против єму і против єго народу Матернові перед тим на великой помочі були, а іж за їх помочю великая ся була поразка в люду угорському стала, про то вторгнувши з великою охотою у їх землю, пустошив їх всяким способом. Вже і до Константинополя з надією звитяжества приближався, кгди часу на тую войну готований новина прийшла, іж Теодозіус 13, цесар, умер.

Сабеллик, історик зацний, пищет, іж би угрове от гетьманов Теодозиусових одною битвою були звитяжони, але старая угорська кройника свідчить, іж угрове, не отнесши жадної поразки, ані шкоди, звитяжество одержавши, з радостю і з великою користю з Аттілою вернулися до Сикамбриї.

По Теодозіусі на цесарство наступив Мартиян, которий обовляючися сили Аттілевої, много королевств розшироної, аби єго чотири найсильнійшиє народи: от усходу сонця персове, от заходу візиготове, от Африки вандалеве, от полночної сторони угрове заразом одного часу войною [остереглися]. Про то з Кгенсериком, 14 вандальським королем, і з перси до певного часу перемир'є взяв, так розуміючи, же коли би тиї утихнули, лацней би ся угром опирати мог.

Кгди Аттіла, або боячися, жеби Мартиян, цесар, противко єму з Азеї не витягнув, як нікоториї повідають, або теж перепужавшися тої злої ворожки, же шатер єго, кгди повітря тихоє було і небо ясно, нагле ся обвалив, до Сикамбриї ся вернув, розпустивши войсько на тиї угорськиї місця, коториї був їм на то роздав, аби в них собі по тих працях через ніякий час одпочинули, а в час собі учинили, он сам аби того часу, которий мав от войни вольний, марне а окром посполитого подданих своїх пожитку не травив, умислив королівство своє уставленням прав укріпити, уважаючи от себе, же до укріплення королівства так много надобі прав, як і зброї. А так, кгди на том засів, аби права, коториї би з посполитими люду єго добрим були, списав, становечи межи подданими порядок, водле которого би жить мали.

Много королів і народів, будучи до того приведени часто іменя єго славою, котороє ся вже мало не по всім світі було ославило, частю теж так мнімаючи, же он, зложивши з себе оноє першеє окрутноє прироження, удався до скромнейших а людем пристойнейших обичаїв і хоче королівство своє прав уставленням укріпити, а тою речю оказав би по собі ніякий знак скромності, повстягливості своєї, з розмаїтих світу країни што день до него ся з'їжджали, которих аби собі посторонних людей з приязню хуть з'єднав, ласкаво їх приймуючи, великиє їм дари давав.

Межи которими Валамиря, готов 15 на всход сонця мешкаючих король, Гердерик, король кгепідов, 16 вельми можний і валечний, а для зацних справ велико славний, к тому теж Дитмар і Витмар, остроготськиї княжата, к тому маркоманове, оварове, герулеве, швабове і іншиї народи з Туринкгієї17 і Рукгієї 18 всі для рицерських справ великозацні, королю Аттілі добровольне ся поддали і до него прилучили.

Аттіла, змоцнившися так много звитяжств а поднесшися в пиху панством так много королівств і много народов, був того мнімання, жеби вже лацно ввесь заход сонця шаблею мог под свою моць подбить, а іж би частю оказованням багатств своїх, частю укладностю, добродійстви і вшелякою гойностю нахилив ку собі тих, коториє єго ще так собі велико не важили ані у них був в подив, уставив день, которого би не только єго подданиє, але теж і посторонниє, коториє би то учинити хотіли, приректи їм за покой і безпеченство до них, вольне ходили, для которої причини много людей з далеких країн до него ся з доброї волі своєї з'їжджало. Детрик Вероненчик, о котором вишей повідало-м, іж з Матерном против угром нещасливе валчив, з многими панов землі німецької, которую под своєю владностю мав, слишачи о той добротливості Аттіли, з доброї волі своєї до него приїхав, которим Аттіла, великую хуть і склонность указавши і ласкаво їх прийнявши, великиє дари їм дав. Детрик, видячи Аттілу так хутливого і ласкавого проти собі і протиз тим, што з ним приїхали, намовив єго з прироження єго до войни і до таких забав хутливого аби против німецької напервей, а потом і французької землі шаблю подніс, до чого тим єго латвей намовив, іж єму за певную річ повідав, іж в Німцях і у Францеї люду жадного поготову до оборони ніт.

А так Аттіла, зобравши великоє войсько з люду своєго і постороннєго, коториї ся були до него з'їхали, а о которих розумів, іж їх против собі хуті і вірности дознав, рушився з Сикамбриї. Пишет Сабеллик, зацний історик, іж на тот час войська єго було п'ять кроть сто тисячей до бою людей годних. Ведучи тогди войсько через ракуськую, баварськую, швабськую землю і через тиї німецькиї країни, коториє лежать межи тими місцями, где ся Рен 19 і Дунай починаєть а в тягненню всі містечка, коториє єму на дорозі були, частю для отпорності, частю же єму живності боронено і тісность дорог ему заважала, з кгрунту вивернувши, частю теж нікоториї в ласку прийнявши, тягнув з войськом до Констанцеї20.

Жикгмонт-король, будучи на тот час оної землі паном, недалеко от Базилеї 21, міста над Реном лежачого, з великим войськом дорогу єму зайшов, которого Аттіла зо всім єго войськом латво поразив і отгромив. Он, будучи поражоний і оною битвою зутлений, видячися буть і щастям, і моцю Аттілі далеко неровним, поддався єму і з королівством своїм, а оттуль же, кгди што день Аттілі прибувало і сили, і багатств, обліг місто Аркгентину 22, лежачеє над Реном.

Того міста жаден був єще аж до того часу моцю не взяв, але кгди єго Аттіла за короткий час добув, все подав на луп жовнірам. Все будовання, для оборони учиненоє, казав показити і порозвалять, мури на много місцях з землею зрівняно, аби на пам'ятку іменя Аттілевого всім людям вольний до містя оного був приступ. І казав то возному обволать, аби оних муров розвалених за єго живота обивателі не сміли по-правовать, а для того ж оноє місто по німецьку названо Страшпуркг 23, що ся викладаєть замок дорогий. Потом, перепровадившися через Рен, тягнув з войськом через тулинкги, гедви і секуани, котороє за нашого віку буркгундийчиками зовуть. Кгундикара, короля їх, которий вже в тот час з великою силою хотів ся до Аецеуса 24 і Теодорика 25 прилучити, зо всіми єго войськи в битві поразив.

Котороє зацноє звитяжство одержавши, много оборонних міст секванськкх і французьких вельми багатих і зацних, межи которими лічать Лиров, Бесон, Матишкон, Люкгдун, Кабилен і Линкгон з кгрунту вивернув і збурив. Сабеллик так повідає, іж у французькой землі на первей ся на ременси обурив, там же і Никази, того міста біскуп, о котором сповідаю нижей, чоловік для особних обичаїв і святобливості живота великославний і зацний, там забит, але кройники угорськиї свідчать, іж збурення Риму і смерть Никазого аж ся по каталянонській битві стала.







ГЛАВА 5


Аттіла мало перед тим, ніжли на посередку землі французької дотягнув, видячи іж щастя всіх речей пан, где би ся одно обернув, звитяжство єму обіцовало заразом теж то перед себе внимання беручи, жеби у французькой землі жаден єму дороги не зайшов, которий би щастю і силі єго отпор мог дати, почав собі во всем над звичаї недбалиї починати а множству люду своєго большей, ніжли пристоїть, уфати. А для того ж, іж єще о войську Аециусовом, против себе зобраним, ніякої певної відомості не мав, мнімав, аби меншого войська мог мать досить до указання того, што був умислив.

Послав тогди третюю часть войська своєго на пустошення границь ішпанських. Повідають кройники угорськиї, іж тиє жовніри Аттілеви, завоєвавши огнем і мечем ніякую часть Ішпанії, дошли були аж до короля бетицької сторони 26, которому ім'я було Мироман27, которий вельми улякнувшися угров, всі місця вдовж і в ширину вельми воюючих, з Ішпала 28, где мешкав, через теснини моря кгадитанського 29 аж до Африки утік. Ведже я певне того твердити не смію, кгди ж то єсть річ явна, іж французькую землю, аквитанськую 30 і ішпанськую на тот час візиготове 31 були посіли. А кгди єсьми тепер учинив зміну о Аециусі, про то о єго початку і повоженню водле тої відомості, которую о нем маю, нішто коротюхно сповідаю.

Тот напервей для особного мужства і в речах рицерських біглості от Гонориуса-цесаря 32 на місце Констанциусово 33 над всіми войськи будучи преложон, много мужства своєго знаков против буркгундом 34, франком 35, галяном 36 оказовав. Потом іж галяном, вандалем 37 і швабам 38, коториє ся були положили у Емерити 39 над Арою-рікою лежачою, моцю неровен будучи, до дальшеї Ішпанії альбо боячися неприятель, або теж розуміючи же ся не годило войська своєго против так великому множству людей сквапливе ставить, войсько своє був назад увів. Про то Гонориус отняв єму був гетьманство, на которого місце дав був ніякого Кастина, татарського народу чоловіка.

Аециус, отнесши тую зелживость, вернувшися до Рима, умислив на [далі] спокойний живот вести, в котором, однак, от оскарження неприятель своїх не мог бути безпечон. А так, коли єго оскаржоно, як би он што нового [ні] мав, смерті інак увойти не мог, одно іж таємне до Угор утік, где за живота єще Гонориусового мешкаючи, у Аттіли і ув угров був в ласце, частю для особливої годності, частю теж для того, іж ся всіх влоськей землі справ і поступков от него угрове довідали. Тот тогди, кгди Гонориус умер, а на місце єго Валентинян настав, вернувся до Рима, откуль, коли єго приведено до цесара за радою Пляцидеї-матки, був прийнят в ласку, а Кастина, о котором повідало-м вишей, з землі виволано. Тому Аециусові Валентинян 40 поручив був французькую землю, аби її боронив, бо єму то був обіцяв, же латвей мог загамовать угри, аби з границь угорських виступити не сміли.

А так Аттіла з тими, коториї я вишей пом'янув, корольми і людьми на французькую землю, которою Аециус справовав, напервей обуритися умислив, частю для того, іж Аециус обітниць, коториї був угром о влоськой землі учинив, не держав, частю а радше подобно для того, іж звалчивши французькую землю, сподівався латвей потом влоськей достати, которої вже му ся давно було за намовою Аециусовою захотіло.

Забивши тогди Кгундикара-короля і вивернувши, яко-м повідав, містечка бургундийськиє, тягнучи подле Родану-ріки 41 і збуривши всі міста, коториє му ся на дорозі трафляли, тягнув до Аурелії-міста, лежачого над Ликгером, обліг єго. Которого кгди великою силою добував, в тот час тепер довідався, іж Аециус намовляв королі і народи, аби великою силою против єму тягнули. То ся Аттілі над надію придало про то, аби Аециус, што ся вже однак було стало, Теодорика, заходних готов короля, з которим вже був давно великую войну зачав, ку собі не наклонив, умислив Теодорика, на тот час Ішпанієй і Францієй аквитанськой пануючого, намовляти, аби єго мог до себе наклонить.

Послав тогди посли до него, ознаймуючи єму, же он до французької землі притягнув больш для того, аби королів і народов приязнь, ніжли неприязнь собі з'єднав, маючи за то, же нічого знаменитішого а до заховання панства на довгий час безпечнійшого бути не може, одно добродійством і приязню, поки ся може стать, серця королів собі єднать і ку собі склонять. І для того ж вельце того прагне, аби з ним приязнь, премир'є взяв, не хотячи жадної войни взрушати, одно ж только з самими римляни причину войни маєт, коториє єще з початку угром завжди неприятельми бували.

Кгди то Теодорикові попрожници повідано, послове, не справивши нічого, вернулися, бо вже перед тим Аециус, будучи тої надії, же Аттіла мав прагнути приязни Теодорикової, сам первей наклонив єго був собі, і на войну ся з ним стоваришив, тягнучи єго к собі, частю обітницями, частю припоминанням старої вазни межи угри а кготами, повідаючи, же кготове за давніх часів отнесли були от угров кривду і зелживость — продкове єго з столиць своїх от угров були вигнані.

Угрове тоє були справили, іж кготове, будучи з отчизни вигнані, мужством отчистим мусили собі нового мешкання іскати у Франції і в Ішпанії. А тепер ся зась о то старають, аби їх зогнали з тих місць, коториє они собі за давніх часів мужством своїм зготовали. К тому теж і тоє придавав, же тепер притягнули угрове до французької землі тим умислом, аби і кготськоє, і римськоє панство з великою їх зелживостю, єсли би ся на то сполне не огледіли, мечем поспол посів. А про то ж тепер бог дав до того дорогу, аби стародавняя кривда, кготом от угров учинена, була помщона, а пиха і бистрость їх погамована бути могла, што би вельми латво учинити, коли би Теодорик силу свою до сили римської прилучив, а он всяким способом хочет ся о то старати, єсли собі не хочет ні в чом винен зостать, аби за єго справою стародавніх продков своїх кривд за помочю божою помстився, а французькую землю от окрутенства оного грубого народу визволив.

Теодорик-король, будучи тими слови і припоминанням давньої неприязні вельми рушоний, обіцяв ся стоваришити з Аециусом на войну против угром а под тою умовою з ним ся збратив, іж однакою силою і з повним накладом войну против угром вести і кончити мали.






ГЛАВА 6


Кгди ся Аттіла о товаришстві Теодорика з Аециусом от послов своїх довідав, так розумів, іж прожне мав далей ожидати, але нічого не мешкаючи, умислив витягнути против неприятелей, аби за єго отволокою сила неприятельськая з пограничних людей, што далей то большей на кождий день не приростала. А так, оттягнувши от Аурелії, поспішився з войськом против неприятель, іщучи тої ради, аби їх неопарних а не поготову здибав.

Коли вже з войськом тягнув, жовніри єго нашли над прірвою нікоторої гори, вельми високої, ніякого пустинника, которий, аби будучи волен от забавок того світу, мог на послузі божой во впокою живот вести, збудував був собі подлую кучку на одном місці, і привели єго до Аттіли. Король, з єго приітія вельми ся урадозавши, питав єго, што би за чоловік був, которого би бога хвалив і чому би на місці так трудном і прикром живот свой вести умислив, і што би за щастя єму на войні бог обіцяв?

Оний пустинник, мовчавши довго, а потом як би духом божим натхненний, отказав королю, же єсть француз а хвалить оного бога, которого християне хвалять. А он на том місці, откуль єго приведено, обрав собі мешкання, аби будучи от земських забавок одлучоний, богу тому, которого ім'я визнавав, поддавши тіло под силу розумові а не досипанням і недоїданням [богу тому] спокойнійшою мислею служити, закон єго розмишлявати і приказання ховати міг.

Потом мовив: «А іж мене, о наможнейший межи корольми, до того приневоляєш, абих тобі волю божу ознаймив і ради твоєє повоження, ачколвек оного, которий всі людськиї речі в руце своєй маєт, єсть єсьми найменшим робачком, іж не єсть річ подобная, аби хто нескончоноє ради єго мав порозуміти. А так, аби єси не мнімав, абих волі бога моєго, от которого ти не знаєш, которого віру і люди, єго хвалячиє, переслідовати умислив єси поти, поки єго ласка мні даєт, хотя трохи відати не мав, відай о том, іж бог, будучи злостями люду своєго роздраженний, которий видячи, іж от справедливості і от правдивої віри до непобожності ся наклонили пихою, лакомством, несправедливою пановання хутю єсть зажжени, убогиє утискають, до жадної речі большей ся не скланяють, одно до внутрної войни, розкошей телесних, занедбавши розуму, іщуть, зиску спросного прагнуть, добрими людьми гордять в похлебцах, коториє нічого іншого не чинять, одно королі і без схилення королевства з кореня виворочають, і в іншом — уши розкошованню больш ся кохають, ніжли в правді і в учтивих забавах, к тому теж іншими учинками спросними суть сплюгавлені, а до каждої речі непобожної склонни, хотячи їх до скромності, покори, мірності, справедливості, милості сполной і сполного покою, повстягливості, против убогим гойності, до розознавання добрих, до слухання правди, которая королі і панства їх в цілости заховиваєт, до учстивої забавки і до інших цнот, до правдивого хвалення себе, котороє набольшей в вірі а в милості ку нему а ку ближнему належить, і до справедливого живота за твоїм побуженням привести — меч свой тепер в руки твої дав, бо ти єсте-сь бич божий на карання виступков люду християнського посланий.

Тот зася, кгди ся люд єго упам'ятаєт, коли будет хотіти, од тебе озьме, а другому водле волі своєї дасть, тобі дотуль тої можності земської уважити допустить, поки єму будет ся здало. Которий абись певне відав, іж мисль, рада і можность, окром волі божої, жадної моці не будет мати, а іж всі речі не только земськиє, але теж і небеськиє у єго волі суть положони, маю за тоє, же єси обачив знаки звіздочниє. В той битві, которую з римляни будеш мав, упустиш перо, але однак не вжо зараз мужность твоя і панство твоє з рук твоїх отийдет, леч дотуль єго уживати будеш, покуль бог, аби ся єго люд за твоїм [панованням] поліпшив, тобі назначив».

Аттіла, кгди тиє слови пустельникові учув, здивившися оного чоловіка так мудрой вимові, ведже з несподіваного посельства перелекнувшися, казав єго од себе одвести і для знаменитої мудрості єго в учтивой сторожі ховати дотуль, аж би ся од своїх практикаров, которих на тот час при собі вельми много мав, довідався, чого певней того около повоження своїх речей.

Призвавши їх тогди до себе, питав їх, што би о пришлой битвє розуміти. Тиї, гледівши на тих міст водле науки своєї на черова бидлячиї, повідили пустельниково пророчество бути правдивоє. Тоє теж придали, же мав гетьман неприятельский в той битві полечи. Про то, хотя Аттіла фрасовався о нефортунной пришлой битве повоження, ведже волів пуститься на щастя, а всякого нещастя дознати, ніжли тил подати і мужства своєго славу спросним утіканням зелжить.

Потом, даровавши оного пустельника, одославши єго до єго кучки, з которої було єго приведено, рушився, як наборздей мог, зо всім своїм войськом ку полю каталянницькому, где Аециус і Теодорик з Санкгибаном алянським і Меровеусом 42, французьким королем, з розмаїтими людьми буркгунди, французи, которих королем був Меровеус, з люцияни, арморики, сарони, рипариолями, брикгони, ламбриони, сарматами, лютецияни і британни, коториє большей з вазни против Аттіли, ніжли з милості против Аециусови, з великими войськи з'їхалися були.

А кгди там притягнув, довідавшися войсько неприятельскоє бути далеко большеє, ніжли первей мнімав, почав того вельми жаловать, іж третюю часть войська свого до Ішпанії був послав, умислив тогди, битву зволочиваючи дотуль, жеби ся оноє єго войсько до него вернути могло, і обваровавши обоз свой оними десятьма тисячми возов, косами осажоних, о которих повідало-м вишей, под заслоною сполної около покою намови, послав до Аециуса посли, просячи стання або короткого премир'я. Але Аециус, частю для того, іж ради Аттілеві добре був свідом, частю теж іж так много королів і розмаїтих народов моці збитнє уфав, не хотів жадного премир'я дать.

Аттіла, ачколвек ся межи страхом і надією розмишляв, розважаючи собі частокроть, же єго войсько перед неприятельським меншоє було, к тому теж і оноє пустельниково і віщков своїх практику, ведже однак згинення гетьмана неприятельського, о котором повідали практикаре, сам себе тішив а серце боязливеє ніякою надією тішив, будучи тої надії, яко би в той битві Аециус без схилення згинути мав, а так хотя би теж не відаю, з якою войська свого небезпечностю пред ся умислив то отнесть, што би нещастя воєнноє принесло, бо одно, яко ся сподівав, Аециуса забитого видів.

Много знаков небеських тої битви назначало срокгость: два рази того року було затміння місяця, много міст наглим трясенням землі упало, небо ся кривавими вороти отворило і ощепи огнистиє з обопольне ся через него пробивали. Над то єще через колько ночей видено комету, стегаючую полом'я своє ку заходной стороні, которих дивов много ся людей лякало. А не только Аттіла, але і Аециус з Теодориком вельми ся клопотали, готуючися до пришлої битви, яко налепєй могли, кгди ж обоя сторона тішила собі виграти. Тягнув тогди Аттіла з великою прудкістю на поле каталяуницькоє 43, на котороє кгди притягнув, зобравши до себе жовніри, учинив до них напоминання тими слови.






ГЛАВА 7


«Сама річ мене до того ведет, жовніри і товариші мої намужнейшиє, абих нинешнего дня до вас нєшто мовив, або відаю єсть так великая і потребная, іж єсли не хочем багатств, маєтностей і здоров'я нашого в явную небезпечность Удать, мусим о ней вельми пильноє старання мати, бо а которую через всі віку нашого часи срожшую, пильнейшую і небезпечнейшую потребу мали єсьмо перед собою, яко тепер, кгди о королевство, о маєтності і о горла наши ігра ідет?

Не вонтплю нічого о вашим, жовніри шляхетниє а товариші навернейшиї, в потребах мужстве, статечності і во сяких пригодах невиповіданої терпеливості, бо на што-м очима моїми в много трудностях і небезпечностях гледів, о том не пристоїть мні намній вонтпить, або відаю, пустивши на сторону всі іншиї ваші мужниє учинки, которих єсьте прошлих літ досить мужнє доказали, а коториє єсьте трудності і небезпечності во всій німецькой землі і в інших неприятельських землях, через коториє єсьмо збройно тягнучи мали, мужним серцем не перемогли, і ачколвек єсьте того з вашого мужства доказали, ведже моя теж притомность і речей всіх трудних сполне зношення якую колвек побудку вам до оказовання мужства дала. Бо а котороє трудності, котороє праці, котороє небезпечності, єсли на нас всіх прийшла, я з вами сполне однаким серцем не зносив, а которая мене, коли річ щаслива вишей винесла?

Не прекладаюся над вас, яко ся однак учинити годить гетьманові, але в кождом щасливом і нещасливом положенню показовався єсьми одного стану буть з вами, для которих причин видить мі ся, іж не потреба і час теж того не несет, абих многими слови мав вас до того намовляти, до чого вас сама потреба, острий народу людського остен з прироження вашого попихать маєт.

Видите, яко можного неприятеля, товариші намужнейшиє, тепер на себе маєте, з яким множством люду а яко приготованим, што за снадность до битви неприятель наш маєт, на око видіте, же єму у єго королівстві, у ойчизні, а яко посполиті мовять, на домових сметтях, а зася против тому, што за лічба нас єсть против їм, яко небезпечно в землі неприятельськой битву давать потреба, аби то кождий з вас у себе пильне уважав, нинешнего дня або звитяжство зачну за помочю божою одержати маєм, єсли не хочем прийти в неволю, которая далеко срожшая єсть ніжли смерть, або всі аж до одного погинуть мусим.

Пришли єсьмо на тоє місце, жовніре мої шляхетниє, іж отсюль не можем іначей вийти, одно через мужство і через меч: зпереду нас неприятель налетаєт, ріка Лигер з правої сторони заважаєт, з лівої Родан, а за ними міста і іншиє французького народу [ведучиє] дороги, через коториє єсьмо прийшли, тісни нам залег а скончення тої битви ждет, чигаючи на наш луп. А єсли бись ми умислили в обозі ся замкнути а, гуфце наші добре справивши і обваровавши, по малючку назад уходити, а што би було над то подобенство утікання соромотнейшего нашой славе розмаїтими а вельми великими звитяжстви набутоє, а што би було неучстившого, а што нам спроснейшого, што народу татарському всему світу страшливому, непристойнішого, што продков наших мужству противнейшого? Завжди то за річ ліпшую і хорошую почитано зацне а славне умереть, а старших наших гроби наведить, ніжли обичаєм люду никчемного а не валечного, перед неприятелем нашим спросне утікаючи, соромитний а зелживості повний вести живот.

Єсли ся мужнє поставим, витягнувши против неприятелю, можем тої надії бути, же Марс, особливий нашого народу бог, нам допоможе. Єсли же звитяжство рукою і шаблею нашою одержеми, а которого пожитку з него не будем мати? Напервей луп неприятельський нам ся достане, к тому теж королівство французькоє вельми багатоє і обфитноє нам прибудет, на остаток славу непоследнейшую наші мужниє справи оздобим.

Над то, кгди тих єще поразим, вже ся нам во всій Еуропі жаден інший неприятель не укажет, хто би нам до багатств і пановання всего світу мав перекажати. Королівство французькоє, кгди прилучоно будет до нашого угорського і німецького панства, котороє аже под ярмо наше прийшли, як великий принесет багатствам нашим придаток, як великоє живота нашого щастя! А што нам бог ліпшого, пожиточнейшого і щаслившого може дати над тоє? Нехай нас не страшить множство неприятель, ані чужої країни невідомость, бо што ж єсьмо аж до того часу іншого чинили, одно же єсьмо в обчой землі много королів і много народов мужнє звитяжили?

Тие неприятелі, на коториє тепер глядіте, не суть вам незнаемиє; тих, што намужнейшую і напотужнейшую часть вже перед тим ви, намужнейшиє жовніри, всполок зо мною з домов їх вигнали єсьте, вашого мужства і шабель вжо давно дознали, тих напервей скоро з домов наших ойчистих, вишедши первей под Емериком, потом под Винитаром-королем, спросне розгромлениї всего єсьмо королівства збавили.

Не суть тиє над продки свої кготи а ні зацнейшиє, а ні мужнейшиє: всю силу кготськую вже я давно за вашим мужством, намужнейшиє жовніри, звутлив, знищив і вигладив. А тиї остатки, коториє єще суть под Теодориком, княжатем кготським, не будуть ждати вашого натирання ані шаблі, ані сили вашої, єсли обачать, іж ся на них мужнє обурите, маючи єще перед очима, жовніри милиє, оної прошлої поразки і надзи своєї од продков первей наших, а потом от вас поднятоє пам'ятку, которая немало серця і мужства, єсли єго єще што мають, їм одийме.

А о Аециусі волю перед вами нічого не мовити. Розуму, обичаїв і стану єго вже давно так ви самі свідомі єсьте, яко і я, которий, будучи для гнюсности і нічемности своєї з влоської землі вигнан, до нашого панства утік, у воїще нашом досить через довгий час межи вами жовнірськую служив, а нікгди пред ся больших мужства своєго не сказав знаков, ніжли которий наменший з вас. І овшем єсли чого коли доказав, тогди то учинив, маючи уфность, оборону і смілость з товаришства вашого. Леч нехай будет, іж маєт якую годность рицерськую в собі, от вас ся єї без схилення научив, знать вашу незвитяжоную шаблю знаєт, мужство знаєт, в каждой справі мудрость, тривалость і статечность, не своїм ся будет перед вашою шаблею пописовав, єсли узрять, же ви за моєю справою против їм витягнете.

На остаток і то у себе уважте, што за жовніре ведет? Французи, коториї не так до меча, яко до порожневання годять. Ач суть узросту високого, але на працу нетерпливі, а зараз за першим потканням ради слабіють. Поневаж тогди, товариші а сполне зо мною жовніри нашляхетнійшиє, в той битві о честь, о славу і о горла всіх нас ігра ідет, поневаж королівство вельми великеє а зацноє нинешнего дня до нашого панства латво прилучено буть може, поневаж з тим неприятелем битву мать маєте, которого продки з їх мешкання латве єсьте вигнали, а к тому теж з людьми больш покою, ніжли войні привиклими чинити маєте, которих гетьман не мній, ніжли которий з вас єсть вам знаємий: про то годиться, аби єсьте були сталого серця а всего доброго і щасливого сподівалися, за богом напервей, которого єсьте справою на місце тоє здорові прийшли, а потом за мною, гетьманом і сполним жовніром вашим, подьте.

Допоможе бог щастю вашему, додасть моці, слави і багатств, а я нігди вас не видам, абих з вами всі небезпечності, єсли до того прийдет, сталим серцем зносив, з вами всполок і жив, і умер. Мене тогди собі берите перед очі, а я то учиню, іж первей щаблю мою, у крові неприятельськой согрітую, ніжли зброї ваші, кров'ю скроплениї, оглядаєте, а ви моїх учинков наслідуйте і, кгди обачите, же я собі мужнє буду починав, тогди ви теж охотним, а не лякливим серцем на неприятеля натирайте, ломіте а поражайте. Не з великою небезпечностю звитяжство одержим, єсли однаким мужством і однаким серцем з неприятелем ся потикати будемо».

Кгди то Аттіла домовив, так много серця жовнірам єго прибуло, так великая хуть в них ся, просячих битви, зажгла і так ся великоє отсюль мовення стало, іж того прагнули, аби з доброї волі своєї в неприятеля первей ударили. Але Аттіла, нєшто жовніров напрод виславши, аби первей легкиє утарчки чинили, сам часу а снадності до сточення вольної битви іскав, которую умисльне отвлочав аж ку вечору, для того єсли би, як єму практиковано, неприятель в битві гору мав, аби вжди ніч приходячую собі і своїм мог мати на помочи.

Кгди ся тогди сонце ку заходу склонялося, вивів Аттіла войсько своє на місце, котороє розумів до того бути способноє, і ушикував єго тим способом: острокготи і часть товаришов своїх на правом рогу поставив, Валямира-короля над ними преложив, лівий рог засадив кгепидами і остатком товаришов своїх, над которими Ардарика-короля преложив; на чолі поставив друтиє дробнейшиє королі з людом збройним, а сам з людом, што начільнейшим своїм, подле хоругви став. Остаток войська справив в гуф вальний, в котором люд був пребраний для того, аби неприятель, множство люду своєго уфаючи, з тилу нань не ударив або єго не огорнув.

З другої сторони Аециус з римським людом на лівом рогу став, Теодорик з візикготами на правом, а Санкгибона, короля аланського, іж вжо давно на него мали подозрення, якоби до Аттіли пристати а Аурелію, столичноє місто своє, єму подати мав, в середнему гуфі поставили.

А кгди тим способом обидва войська були справлені. Аттіла, скоро ся почало к вечору хилити, казав затрубити ку потканню. Гуфце з обу сторон по легку поступовали. Кгди вже були от себе на стрелення з лука, угрове з луков, з которими добре уміли, здалека вельми робили, неприятеля коням і людям много ран задали. Римляни тим ся прудчей поспішали, аби от стріл і інших потисков будучи вольни, могли з угри зблизька чинити вруч мечами, которим вельми уфали. Валямир з правого рогу з острокготами Аециуса і, римський чільнейший люд остре нагревав, также теж і Ардарик, король кгепидов, на Теодорика і на візикготи мужнє натирав; потом, кгди вже всі обоєї сторони сили мали мужнє боронячиє честі, щастя і горла своєго поразкою а кров'ю змішалися, так великая з обу сторон була поразка, так срокга і кривава, іж не відаю, би которий вік срожшую пам'ятати мог. Трупов по полю так много було, іж на остаток на трупах битва ся точила. Так великоє крові і людської, і конської було пролитьє, іж струга малючка, которая була посеред поля, нагле зобравши як поток, трупи забитих за собою относила.

Повідають за певноє, іж о сто і осьмдесять тисяч людей з обу сторон в той битві полегло. Теодорик-король, Тразимундов отець, кгди на коню єздячи, своїх до битви напоминав, от нікоторого угрина стручоний з коня на землю, був в битві потоптаний. Повідають нікоториє, же єго ніякий Аудакг, острогот, пробив ощепом. Тразимунд 44, Теодориков син, кгди в ночі заблудивши, трафив на войсько угорськоє, отмінивши потребу в мужство, сікся з ними мужнє, которого кгди у голову ранено, так іж з коня спав, ледве єго свої рятовали.

Аециус, теж зафрасовавшися о поразку люду своєго, блукаючися, ледво ся до своїх вернув. Тут історикове не згожаються, хто битви виграв, єсли угрове чилі римляне. Нікоториє пишуть, же Аециусов люд, довідавшися о Теодориковон смерті, первей почав пирхать. Але другиє інак пишуть, повідаючи, же обоя сторона довго однакоє щастя в битві мала, аж на остаток Аттіла, будучи поражон, утік до обозу возами косами осажоними заточоного. Яко колвек ся стало, то єсть певная річ, іж битва сталася з великою обоєє сторони небезпечністю, з великою поразкою і згубою.






ГЛАВА 8


Тразимунд, Теодорика отца свого смерті вельми жалуючи, назавтрей нашодши межи трупи побитих тіло єго, учинив єму з великою почестностю, яко королеві, обход, на што угрове з обозу свого гляділи. Потом умислив з остатком люду свого, угледівши до того час погодний, ударити на обоз Аттілев а смерть отцовськую угорською кров'ю оплатити. А Аттіла, утративши прошлого дня всю моць, праве о своїх речах звонтпивши, призвав до себе своїх жовніров, просив і напоминав їх, поневаж так много воєн подняли, великиє свідецтва мужства своєго усюди сказали а много королів і королівств з великою мужства і можности своєї славою звитяжили, а того римлянина, неприятеля, которий тепер, розпишнівши, налетаєт на єго обоз, хотячи на него ударити, а которого вчорашнего дня великою поразкою уруднили, аби ся покріпили а серце лепшоє взяли, пам'ятаючи на продки свої і своєго через так много літ сказаного мужства і звитяжства.

Єсли ж бо неприятель витягнув а на них ся обурити смів, поневаж жадної іншої надії здоров'я ніт, аби слави працями і небезпечностями набутоє рукою, шаблею а мужством охотне боронили і в целости її доховали. То їм теж прекладаючи, же першая сила неприятельськая єсть преломена, одна ніч немного їм сили або серця придати могла, а з тими битву мають мати, которих дня вчорашнего непомалу звутлили, розгромили а яко бидло подловили, а они єще мають серце незвитяжоної сили і небезпечності до витривання всяких трудностей, давним рицерським звичаєм утвержони.

А тим єще їх річ єсть безпечнейшая, іж обозом, всякими потребами обварованим, яко накрепчейшим муром оточони суть, а так не мають ся чого бояти. Щастя будуть мали по собі, аби за ним, яко за гетьманом, смілішиї шли а очі свої на него оборочали, а он того дня хочет то розправити, іж альбо неприятельськоє войсько угорським войськом і мужством за божою помочю поразить, альбо обичаєм продков своїх, коториє завжди звикли звитяжать, а не звитяжони бути, хвалебною і славною перед їх очима подойме смерть.

Тим напоминанням потішивши і покріпивши ніяко жовніри свої, он сам ся пред ся намишляв, опатруючи перед часом свої речи, єсли би яка пригода припала, а призвавши до себе колько особ, которим большей уфав, повідав їм правдиве, іж угорська річ вельми у великом вонтпеню, а іж ся обовляєть множства неприятель, аби єсли би мужнє а потужне налегали, сила люду єго, прошлого дня звутлена, не була преломлена. Але поневаж фортуна славу воєнную і повожений в руце своєй маєт, он пред ся хочет за нею іти а за ним восполок всякую пильность і старання чинити, працю подняти а мужства рушити, аби неприятель звитяжства не одержав. Леч єсли же так щастя принесег, котороє неусгавичноє і вонтпливоє єсть а не завжди ліпшим звикло зичливо бути, жеби обозу єго неприятель добув, тогди волить згинути з руки своїх жовніров, ніжли прийти в моць неприятельськую а, будучи з многозацних за їх мужством справ так зацний, з великою соромотою в посмевиську бути.

Розказав тогди сідла і іншиє спрати, коториє напрудчей поготову були, на одну громаду скласти а з них могилу учинити. Приятелям, которим набольшей уфав, отведшися з ними на сторону, раду свою таємне ознаймив, іж єсли би неприятель, добивши обозу, гору взяв, он хочет на оную могилу, з сідел учиненую, вступити, і прото ж просив їх, намовляв і напоминав, аби в тот час под него огонь заложили, поневаж вже волить за справою своїх умереть, ніжли з великою соромотою прийти до неприятеля в неволю.

Кгди їм так розказав учинити, казав теж трубачам трубити, аби якого подобенства улякнення по собі неприятелю не давав, але аби ся здав буть пильним а битви знову прагнучим, ждав вторгнення неприятель, не сплячи целую ніч, не мней теж товариши і жовніри єго були пильні а готови всі, штоколвек би щастя принесло, мужнє зносить.

Кгди і угрове в обозі, і Тразимунд з своїми намишляли, ся радячи межи собою, што би їм було пожиточней учинити, Аециус, будучи свідом ради Тразимундової, обавявся, єсли би кготове добули обозу угорського а Тразимунд мав би гору над угри, аби он, млоденець бистрий, надавшися з оного свіжого звитяжства, викорінивши угри, не зламав єму премир'я а всеї сили своєї против єму і против римському люду не обернув. Про то, казавши всім вийти, учинив до Тразимунда річ тими слови: «Премир'є, приязнь і стоваришення на войну, котороє-м з Теодориком, отцом твоїм, мав, потом мужство твоє, которого-м і перед тим у многих речах дознав, і вчора против тим грубим людем, сполних всіх добрих неприятелем, на што єсьмо всі гледіли, смілим і нелякливим серцем оказалесь, ведет мене до того, Тразимунде-королю, абих чого ти для молодості твоєї і серця, хотя єси прироження дофтипного, ведже тою свіжою отця твоєго поразкою большей заєтроного а бистрого так далеце обачити не можеш, я тобі на пам'ять привів: ударить на неприятеля, обозу єго добувать, штурмовати на него і хотіть єго викоренити — суть то знаки великого мужства і уродивого серця, і ні о што ся іншого обома старать і усилувати не годить, одно кривди поднятої мститися на неприятеля, кгди ся до того погода укажет, ударить, добивати, викоренити єго і славу зацними справами, поки можеш, розширяти.

Леч єсли пильне у себе розважиш, сила наша, которая прошлої битви надзою єсть вельми звутлена, єсли ся теж пригледиш щастю воєнному, котороє не мужнейшим альбо смілішим, але тим, которим оно хочет, звитяжство давати звикло. Єсли на остаток углянеш в речі твої власник, яко ся тепер по смерті отця твоєго мають, трудно у себе становити, штоби лепєй або пожиточнєй чинити: єсли тепер нам ся о што кусити і почати што, а остатки войська нашого, довгою войною звутленого, нерозмислне на щастя пустить, чилі на інший час тую войну заховать.

Неприятель, ач єсть непомалу і он для вчорашнего звутлен, ведже однак імо єго великиє і зацниє речі, которих аж до того часу доказав, теж з учорашньої великої люду нашого поразки, от него поднятої, можем познать: єсть то народ бистрий, дужий, мужний, а волить набольшиє небезпечності подняти, ніжли ся дати звитяжити. Єсли єси умислив ударить на угри, тогди або виіграють битви, чого боже уховай, або до одного всі полягуть на плацу, але смерть їх не сухо ся нам одереть; а єсли виіграють битви, тогди наші речі сполне перейдуть в такую трудность, іж твоє і римськоє панство будет ся потреба непомалу бояти, бо будет у великой небезпечності.

Завжди то бувало великоє мужство і не леда рада пришлиє речі наперед углядивати, небезпечностям, коториї би прийти могли, розумом забігати, раду водле потреби, яко час принесет, одменити. А коли маєш час, і коли можеш все у себе розважать, аби потом, упавши у небезпечность, не здалося, іж прожне розуму уживати або раду одменяти хочеш, я заправду при тобі сприязливе, вірне і статечним серцем буду стояв, а яко на мужного чоловіка належить, умислив єсьми в каждую небезпечность сміле ся удати, єсли одно может што слави достать з упору а з нерозмисльності, але виділо би ми ся, же бись ми не только больший пожиток, але теж і большую славу отнесли, єсли бись ми, поневаж неприятель, будучи поражоний і розгромлений, до обозу з соромотою великою дня вчорашнего утік, остатки жовніров наших на потом сховали, а панства нашого оборону в цілості заховали.

К тому єще, Тразимунде-королю, видить мі ся бути річ вельми пожиточная твоїм власним потребам, коториї аби були цілі з сторони приязні і товаришства нашого сполного, не мній мі о них ідет, ніжли о мої власниє, єсли їх будеш над всі чужиї прекладав, а здоров'я твоїх жовніров, коториє єще позостали, а тобі і справам твоїм пожиточни бути могуть, неледа яко собі важив.

Отець твой тебе а Валямира, брата твоєго, дома тепер мешкаючого, зоставив королівства свого дідичми. Брат, порушоний хуттю пановання, довідавшися о смерті отцовськой, што он дома в небитності твоїй мислить або вщинаєт, ти не відаєш. Мало єсть тих людей, коториє би кревность на хуть пановання прекладали. А єсли он, будучи хуттю пановання звитяжоний, до чого ся нового склонить, панство отцовськоє тобі вигубивши, собі привлащить, багатства домовиє заберет, серця люду своєго на всякую отміну щастя склонниє добротливостю, гойностю і іншими таковими вибавами до себе нахилить, што ж тобі щастя зоставить, до чого ж тобі прийдет? Одно до того, аби ся права твоєго от брата войною допирав, панства а королівства, і багатств з великою для неуставичності щастя небезпечностю мечем доставав, а знищивши тепер або только звутливши жовніров твоїх сили, що ж за оборону будеш мав, альбо чого ся дома сподівати можеш? Ну ж теди, Тразимунде, намишляйся, што єсть пильнейшого і наглейшого, єсли брата твоєго радам забіжать а королівство отцовськоє в моць твою взяти, маючи єще жовніри в цілости, чилі на угри, з вонтпливим щастям в речі так небезпечной, ударити. Єсли моє зданіє хочеш відати, я раджу войська нашого остатки в цілости заховати, а ти абись радшей о своїх речах, поки маєш час і можеш, мислив а радив, ніжли ся на новиє войни щастя пущав; абись хотячи большей достати і того, чого продкове твої з працою великою набули, спросне не утратив. Кгди неприятель обачить, же єсьмо єще ціло зостали, нічого против нам, яко виймаю, не узновить; а зася против тому, коли моць наша будет ціла, завжди штоколвек будет мав перед очима, чого ся будет обавяв, лякав і вистерігав».

Тразимунд тою Аециусовою облудною приязню і намовою лацно ся давши намовити, понехавши ради о добуванню обозу Аттілевого, призвавши до себе своїх, коториє, при єго отцу стоячи, стоваришилися були з ним на войну, вернувся до Толези, за которого от'єханням, Аециус і тиє, коториє ся були римляном на помоч з'єхали, гді хто хотів, роз'єхалися.

Новина о той битві каталяуницькой 45, так срокгої і кривавої, вже ся була по всім світі розійшла, о которой теж і оная третяя часть войська Аттілевого, которую був до Ішпанії послав, добре відала. Про то, боячися жовніри гніву Аттілевого, которого, дивная річ, як ся бояли, не вернулися до него, до Угор, ніколи, аби для омешкання не були карані, але по єго з поль каталяуницьких одтягненню, положилися були і засіли при границях тих поль.

І того мніманя суть угрове, але не відаю, з чого то мають, іж од прізвища гетьманов угорських, коториє угорським язиком зовуть ішпани, як кройника угорськая свідчить, не згожаючися з другими, королівству ішпанському прозвище дано Ішпанія, хотя Трогкус Помпеюс пишет, іж тую землю, которую перед тим Іберією от Ібера 47 звано, названо от Ішпала Ішпанією. Аециуса в борздє потом з розказання Валентиняна-цесаря в Римі забито, частю для того, же був в подозренню, якоби ся на панство касати мав, частю теж, а радшей для того, іж єго обмовлено, якоби он причину до того дав, же Аттіла, которий зо всіми войськи своїми по той прошлой битві вельми латвей мог бути викоренен, ушов рук римських.







ГЛАВА 9


Кгди Аттіла довідався, же Аециус і Тразимунд і іншиє неприятелі, где хто хотів роз'єхалися, дивная річ як ся з того большей, ніжли пристало, пишнів, розуміючи, іж вже римськоє войсько на потом не мало сміти виходити против єму, а заразом ониє пишниє слова почав мовити, іж звізди перед ним падають, земля дрижить, а іж єсть молотом всего світу. Потом з великої хлуби і о собі мніманя, розказав, яко був пустельник рек, аби єго звано бичом божим, а тот титул до листов прикладано.

Тягнувши тогди на тоє місце, где битва була, мешкав там колько дней аби жовніре єго в покою собі витхнули, там учинивши водле звичаю народу своєго Марсові офіри і іншиє обоходи для щасливого в речах єго повоження, витягнув з войськом до других французьких міст, аби на себе не з большим, ніжли первей, страхом обурив. Напервей теди до Трекашу-міста, котороє теж Треками і Троєю часом зовуть, на границях сенонських, над рікою Секваною лежачого, притягнув.

Каллімах повідає, же первей до тунгров тягнув і столичного їх міста добув, а міщани єго, не маючи жадного на плоть і на вік бачення, всі аж до одного позабивав. Леч єсли ся хто тому пильне пригледить, тунгрове суть люди ебуренського народу не далеко от ріки Моса 48 в землі леодинськой, далеко от тої дороги Аттілевої лежачої. Прожна би то теди єго праця от тунгров ворочаться до треков, яко Каллімах повідаєт. Тих теди Треков альбо Троєї біскуп, што єго звано Люпус, то єсть вовк, чоловік святобливого живота, убравшися ув одіньє біскупе, з множством духовних особ вийшов проти Аттіли приєжджаючому.

Тот, учинивши пристойноє поздоровення, питав Аттілу, што би був зач, іж так много королів звитяживши, народи і люди поразивши, міста збуривши, все моцю под свою моць подбиваєт. Которому Аттіла одказав: «Я єсьте-м король угорський, бич божий».

Которих слов Люпус улякнувшися, рекл: «А кто ж ся бичові бога моєго опреть, аби ся над кождим, над ким хочет, гнівити не мав? Подь же теди, як повідаєш, бичу бога моєго, їдь где хочеш, все тобі, яко слузі божому, чому ся я збороняти не буду, послушно будет».

Казав потом брами міськії створить і Аттілу, держачи под ним коня за поводи, з великою учтивостю впровадив, которий альбо поволностю і укладностю оного біскупа будучи звитяжоний, або теж з волі божої, не учинивши жодної шкоди і кривди нікому, зо всіми войськи своїми, через місто їдучи, другою брамою з міста виїхав.

Кройника угорськая повідаєт, же там оттуль до Толеса-міста 49 тягнув, котороє му ся добровольне подало. Але не відаю, єсли то може бути правді подобно, бо Толеса, будучи на он час столицею Тразимундовою, на границях Францеї нарбоненськой недалеко от гор піренейських, над Кгарумною-рікою50 лежала. Місто було людноє, арцибіскупом, колекгіями студентськими і купецькими гандлями велице зацно і славно, которая дорога от предсевзяття Аттілевого була, бо он був умислив, добувши нікоторих міст французької землі, ку полночній стороні лежачої, вернутися до Сикамбриї, столичного міста своєго.

Кгди тоді от Треков до Ремов тягнув, великоє милосердя і ласку всюди на дорозі оказував, бо кгди не мав трецьких обивателів, коториї од страху з жонами і з дітьми до лісов близьких, хотячи здоров'є своє обваровать, утікали, на дорозі убачив, казавши їм бути доброї мислі і не боятися, допустив їм до дому іти. Межи которими привели до него жовніри нікоторую невісту от ріки, до которої хотіла од страху вскочити, которая була дівочку малючкую, аби Руки тим вольнейшиє мала, у шиї собі на хустках ув'язала, а двоє менших всадила на бидля, котороє перед собою гнала. Потом теж інших дівочок сім больших мала коло себе, осадившися їми водле порядку літ їх. Рушило Аттілу непомалу плачливоє невісти надзноє до ног єго паднення і так много діток лічба і, казавши їй встати, сам її руками своїми подвигнув, которую потом великими дари аби дівочки виховала і замуж видала даровавши, казав ся їй до дому вернуть.

В борзде потом Аттіла обліг Реми-місто, маючи на него давно вазнь, іж кгди на поля каталяуницькиї, яко-м вишей повідав, спішно тягнув, ременсове жовнірам єго много злого вділали. Пам'ятаючи тогди на то все, випустошивши огнем і мечем всю країну, ременсом прилеглую, а місто їх тяжким облеженням оточивши, казав діли мури бити і розваляти так, іж для густості куль і інших пострілов, частю теж для частих і потужних великого люду штурмов, жаден чоловік до боронення муру приступити не смів, а для того ж міщане не тілько ся бояли і лякали, але і всі надзи, коториї в облеженню припадають, терпіли, Невісти, діти і дівочки плакали, кричали, голос до неба виносячи, другиє, розмишляючи собі окрутность, звитяжці, которое ся чуючи до себе, што Аттілевим жовнірам перед тим виражали, сподіваючися її на себе, вельми бояли, всіх до того дорог іскали і досвідчали, аби небезпечності уйти могли.

Був на той час в том місті біскупом благославенний Никазий, чоловік справедливостю, святобливостю живота і обичаїв зацний. Тот з Еутропею, сестрою своєю паненкою, єще з молодих літ до кляштора даною, которая так пудностю, яко теж іншими душними дари була оздоблена, через весь оний облеження час уставичне ся молитвами бавили, аби ублагали гнів божий, для которого розуміли, же Аттіла мав міщани вельми утискати, а єго милосердя до всіх покорних приходячиє, одержали до того, коли Аттіла срокгим облеженням був вельми тяжкий.

І вже не мали жодної надії здоров'я своєго міщани, одні тяжко вздихаючи, другиє плачучи, з покорою утеклися, до которого, в тот час богу молящого, так мовили: «Бись ми того не відали, зацний мужу, іж бог всегомущий тую ласку і милосердя своє тобі дав, іж твої молитви суть єму вдячні, а тую всю надзу для наших злостей за нас допустив, а кгди ся ми до ліпшого способу життя навернем, бог зася неприятеля от ший наших або отпудить, або єго ласкавшим против нам учинить. Не мали бись ми того у своєй моці розмишляться, єсли ся до тебе утечи, чилі з десперацеї, которая ся нас розмаїтими надзами вельми утиснених срокго держить, інак о собі мислить; леч іж і милосердя боже мимо всі іншиє людськіє речи завжди важнейшиє бути розумієм, і тебе з много знаков єму бути приємним, відаєм, не отегалися єсьмо прийти до тебе, за которою радою або обороною і жить і умерети давно єсьмо вже умислили.

Што за множество єсть неприятель, видиш, што за окрутенство против всім, і ти відаєш і ми відаєм, чого много околичних міст трупов явним свідецтвом єсть. Так великому того грубого народу множству довжей силами нашими опираться жадним способом не можем, мусим альбо добровольне ся неприятелю подать, а вірности, которою єсьмо пописовалися, боячися смерті, отступить або, не хотячи моці і окрутності їх досвідчить, самі собі смерть задать.

Одно з того двоіга подняти мусим, єсли або нас бог не рятує, або за твоєю радою надії, якої не будем мати отдалення од себе тої небезпечності. Почстивость сама вела би нас до того, абись ми, до остатнего тхнення опираючися так окрутному неприятелю, от статечності, мужства і вірності нашої для страху смерті не отступовали, коли би єсьмо мали яку надію оборонення; бо теж, однак, відаєм, же би нам було пожиточней тоє обложення надзи витерпіть, абись ми потом покою а вольности пожаданої з жонами і дітьми уживали, ніжли для гнюсності і нічемності, не даваючи отпору неприятелю, вдаться в спросную а вічную неволю.

Але што за лікарство на тоє зло найти маєм? Што маєм чинити, будучи вже довгими працями, невиспанням і голодом знадзони, абись ми ся смерті, перед часом приходячої, устерегли? З гола не відаєм, як тиї, коториї вже окром того тху, для довгого непокою ледве отдихаючого а скури давним голодом зморщеної, ледве знать, яко видиш, іж єсьмо вжди люди.

Ти, о котором розумієм, же відаєш волі божої, нішто порадь нам, што маєм з того двоіга злого, над нами висячого, обрать. Єсли подамо неприятелю місто, без похиби маєтності і горла, всіх нас в небезпечность удамо, а оп'ять єсли нас кгвалтом а чого злого над нами не будет а якого окрутенства, в котором тот твой люд не єсть терпливий, над нами тот грубий народ броїти не будет, нехай так будет, же нікоториє межи нашими суть на тую надзу і на муку терпливиє, але далеко большей тих єсть, коториї, будучи звитяжони кревкостю чоловічою, страхом і муками, бога ся запрут, віри, которую визнали, одступлять і душі своєї ущербення учинять. Твоя то теди річ єсть, мужу божий, абись тому злому, нас вельце утискаючому, забіг а о твоєй громаді, от страху дрижачой, радив а в час лекарство якоє, єсли можеш, дав, абись ми ся от учтивості і побожності, надзою примушони, не одорвали а от волі божої не отступили».






ГЛАВА 10


Никазий, маючи єще перед доконченням того об'явення од бога, короткими слови так їм одповідав: «Ачколвек не так много, як ви внімаєте, мої милиє міщане, бачу в собі годності, ведже штоколвек єсть даров божих мні даних, то я все приписую єго ку мні милості, милосердю і добродейству, коториє не для моїх заслуг, але з власної своєї добротливості хотів мене ласки своєї і неошацованих добр своїх учасником мать, которому штоколвек у мні єсть, все приписую, а того, што даром божим єсть, не маєте для чого силам моїм привлащать. Он моць, можность і добрость свою во мні виставив, я єго духу, натхненню і волі мушу бути послушон, которого єсли розказанню іле можем досить чинити будем, а обітниць живота небеського певною надією ожидати будем, нічого на нас в тих речах свіцьких так тяжкого не прийдет, чого би єсьмо у єго вірі статочне зносить а витерпіти не могли, нічого так трудного і неприятельського, што би нам легкого а ку витерпенню лацного бути не мало.

Множство а окрутность того грубого народу, міщане ременси, вже давно і відаю, іж надзи в сусідстве близьких народов дознав єсьми того, которая заправду з божого допущення приходить. Аттіла не мог би вам шкодить а ні моці своєї проти вам витягнути, бись ми були гріхами нашими бога на себе не розгнівали, которий то вже постановив у себе, што мні вже давно ознаймив, іж тоє місто на остаток в руки неприятельськиє прийдет, а ви зо мною всполок на окрутность того грубого народу єсьте-сте наготовані, абись ми за виступки телесниї, которих єсьмо винні, короткиє а дочасниє муки утерпівши, досталися до живота небеського а були єго учасниками.

Ну ж теди, намилейшиє браття, штож колвек за надза і небезпечность на вас прийдет, сталим а мужним серцем терпіте, за мною ідіте, пастером і отцом вашим, мене собі перед очі покладайте, абисьте ви на духу здорові були, я ся наперед в непрезпечность уфам: короткиє то будуть муки, коториє от того грубого люду будем терпіти. Ониї небеськиє заплати, коториє бог тим, што єго у вірі а в милості визнавають, от початку постановив, яко суть не огарнені смислом людським, так зася суть щасливі, несмертельні а на жадниє віки нікгди нескончоні. Нехай же вас тоді нічого не страшить телесная або надза, або мука а ні ся годить тим, коториє вас переслідують, злого не зичить, але наслідуючи Христуса Єзуса і науки, і учинку за неприятелі ваші, аби ся до правдивої знаємості божої і до правдивої дороги навернули, зо мною всполок уставичне ся моліте».

Также теж и оная Еутропія, панна, сміле намовляла міщани ку мужному зношенню того, што вже праве перед очима виділа, даючи то по собі знати, же хотя би неприятель тілу її муки здавав, пред ся серцю статечності, аби при добром зостать, а в нем немало тривати, отняти не будет мог. З тих теди людей побожних напоминання, міщани, нешто боязні на сторону отложивши, хотнейшим вже серцем ждали всяких пригод.

А тот час угрове, збуривши мури і через них перешедши а іншиє оборони розмітавши, до міста нагле вторгнули і внутри ся всюди по місту почали, повні шаленої запальчивості, розходити, забиваючи, кого поткали, так дорослиє, як недорослиє, не фольгуючи жадному віку ані плоті.

Никазий і Еутропія, здивившися так великой неприятельськой окрутності, співаючи набожниї пісні, до костела панни Марії, которий був той цний біскуп збудовав, утекли в тот спосіб, аби где за часу щасливого повоження богу ся молили, там теж часу набольшого нещастя а праве остатнего кресу богу душу дали.

Угрове з великою попудливостю збіглися теж до того ж костела, которих кгди Никазий узрів, киваючи на них рукою а даючи знать, аби помовчали, так до них в коротце мовив: «Вижу я, жовніри намужнейшиє, же єсьте ви от правдивих і мужних жовніров крові далеко отродили з намней не пам'ятаєте на скромность, которую много диких звірят з прироження мевають, которої, кгди би єсьте аби на меншую трохи мали, не так бисьте ся розпусне срожили в звитяжстві, котороє звитяжоним частокроть фолькговати а на самиє пишниє срожиться звикло, а ні бисьте такої окрутності уживали, жеби єсьте все мечем викоренить, ніжли на ваш пожиток обернути воліли, якби тоє чи іншоє, а не ваше було, чого єсьте не так далеце силами вашими, яко божим допущенням, достали.

От великої а шаленої бистрості і попудливості не бачите, іж і увесь люд в неволю, і маєтності, і всі наші речи ку вашій оздобі, кгдисьте місто взяли, прийшло. Люд християнський, з покорою падаючи до ніг ваших, просить, аби був от вас горлом дарован, а ви кождого, кого поткаєте, яко бидло забиваєте над всі обичаї побожності людської.

Єсли єсьте умислили бистрості вашої не погамовать, але, запомневши побожності і пожитков ваших, всі місця окрутенством наповнити хочете, на мене, о жовніре, которий єсть єсьми їх пастиром, вашу ядовитость оберніте, от трачення тих повстегніте ваші руки, фолькгуйте покорним, перед вами падаючим, пишниє а отпорниє, коториє ся вам противять, громіте, мене біскупа їх, єсли вас больш окрутность, ніжли побожность рушаєт, мене, мовлю, которий аж дотуль ваше звитяжство зволочував, забийте, на мене ся обурте, поневаж ся так богу здало, душу видрите, а тиї мої овци, коториє нічого злого не заслужили, горлом даруйте».

Кгди тим напоминанням бистрость угорськая нічого ся не гамовала, але ся на всіх срожили, і на тих, коториє ся були до костела зобрали, тот побожний біскуп Никазий почав, яко і перед тим, молитви плачу пильниє до бога чинити, а скоро он псалм Давидов заспівав: «Душа моя до землі прильнула», тоді нікоторий воєвода, добувши шаблю, стяв єго, которого голова хотя од тіла одпала, так повідають, іж пред ся співати не перестала, але пред ся тиє слова Давидови вимовила: «Ожив мене, пане, водле слова твоєго». Тим то способом той благословенний муж, хвалячи бога, з того світу зійшов.

Потом угрове, срожачися без міри, улакомившися на хорошство оної Еутропеї-панни, хотіли їй кгвалт учинити, которая, яко ся здавна статечне научила чистості своєї стеречи, так і в тот час, обернувшися до того, што Никазого забив, рекла єму: «Наокрутнейший зо всіх, которих земля уродила, або не відаєш, на якого-сь мужа божого невинностю і святобливостю живота зацного, руками ся своїми торгнув, которого-сь, хотя й нічого злого не учинив, незбожне горла забив? Слушне тебе за такий злостивий учинок справедливий суд божий будет ждати. Мало маєш на том, же-сь чоловіка святобливого в костелі божем забив, але і мене до того приневоляєш, абих твоєї спросної хуті повольна була, але бог, которий цноти і чистості боронить, того твоєго сквапливого і незбожного учинку за моєю послугою незомщоного не пустить».

А домовляючи того, Еутропія торгнулася єму до волосов, а потом, ухвативши єго кріпко за горло, вибила єму очі. Другиє жовніри, коториє гляділи на мужство тої білої голови, будучи рушони пригодою товариша своєго, торгнулися на оную панну і на іншиє християни, коториє були в костелі, і позабивали їх.

Пишуть нікоториє так, іж угрове, кгди вже над всіми, так тими, што в костелі були, яко теж-і над тими, што на інших місцях по місті, досить срокгості уживали, а до маєтності ся кинули, небеськими страхи були преражони. Виділи на повітрию войська потикающеся, слишали в костелі якийсь дивний а страшливий шум, кгромот, которими знаки будучи престрашони, дали людові покой, і на розниє місця з великим страхом з міста повтікали.

А потом оноє місто довго пусто стояло, походни гораючиє над містом часто і довго видано, співання якоєсь з неба слихано. Много міщанов, коториє були, боячися неприятеля, повтікали, узрівши так много чудов і знаков, довідавшися о оттягненню неприятельськом, вернулися оп'ять до міста, а Никазового і Еутропію і інших людей цнотливих тіла з великим плачем поховали.






ГЛАВА 11


То, кгди ся в ременськом місті діяло, Аттіла нікоторого гетьмана своєго Кгюлу, альбо як єго нікоториє зовуть, Юлюса, давши єму немалую часть войська своєго, послав до Кольна 51, котороє зовуть Агрипина, аби єго добував. Котороє місто, як тепер, так і на он час, було зацноє і великоє.

В тот час Етереус, син короля анкгельського, млоденець хороший, цнотливий і добрих обичаєв, почав ся старать в малженство о Уршулю, британського короля дівку-одиначку, пославши з великою хуттю посли до отца єї, которого, коли не відав, што би за отповідь дати, Уршуля, смутного і тоскливого напомнела, аби давши фрасунком покой, заручив єї за Етереуса, повідаючи іж маєт то об'явення од бога, аби ся не збороняла малженства того в тот способ, іж би єй єще дано вольниє три літа, через коториє би отправила дорогу свою, на которую ся була обіцяла, то єсть до Рима, маючи при собі десять тисячей панєн. А про то ж того ся домовляла, аби і он, і Етереус, панич єї, старалися сполне, як би єй найшли десять панєн особної чистості і статечності, а кождая з них аби мала при собі тисячу панєн, і она сама аби теж, также при собі тисячу мала, одно же би всі були особливої цноти і чистості. Послове, взявши от отца Уршулі тую отповідь, з радостю од'їхали.

Етереус і британський король, отець Уршулі, зобравши водле змови так много панєн, дали їх Уршулі в товаришство, которая, прийнявши тоє шляхетноє товаришство а справивши одинадцять великих кораблів і другиє речі, на так далекую дорогу потребниє, пустилася морем з Британії аж до того місця, где Рен в море упадаєт, где тепер єсть часть Голляндеї, откуль оп'ять рікою против води приїхала до Кольна, з великою радостю міщанов, а з Кольна до Базилії. Там зоставивши кораблі і інше спрати, шла піша до Рима, которая потом, обходивши і оглядавши місця і святості всі в Римі, яко була обіцяла, вернулася до Базилії, а папєж Цирияк проводив єї з великою почесностю аж до міста.

Всівши теди у Базилії у кораблю, Реном-рікою на дол їхала до Кольна, которая, висідши на берег, нічого ся неприятеля не сподіваючи, але так внімаючи, аби все безпечно було, як первей, кгди ся до міста приближати почала, тогди єї угрове зо всіх сторон обскочили а з оними всіми паннами окрутне позабивали. Так тогди оная шляхетная панна з Етереусом, паничем своїм, которий, довідавшися, же Уршуля назад їдет, з маткою і з сестрою Флюрентиною і з іншими нікоторими біскупи аж до Кольна против єї був виїхав, і з оним Цирияком, папєжом, і зо всіми оними паннами з того світу зошла а чистость свою Христусу, правдивому дівицтва олюбенцові, офіровала.

Тих панєн тіла лежать в Кольні. Історикове не згожаються о часі того прибиття, але іж кройника угорськая старая тот час побиття тих панєн бути оповідаєт, подобна річ єсть к вірі, іж в тот час, кгди Аттіла у Францеї був, Уршуля с паннами своїми була от угров забита. Аттіла, добувши Ремов, переїхавши французькую землю а Фландрію злупивши і завоєвавши, тягнув до Туринкгії. Там, хотячи оказати, іж всю французькую землю і увесь заход сонця звитяжив, умислив в місті Ізинаце з'їзд мати і великий фест учинити. А про тож много пограничних королів і народов, частю з боязні, частю іж єго самого і єго пиху ради би були виділи, з'їхалися до него, коториє Аттіла, гойне ударовавши, вольно пустив. Було немало народов, над берегами моря британського і балтицького або німецького мешкаючих, которим єще неправе страшна була можность Аттілева. Про то аби і тиє шаблі почули, обрав колько гетьманов, аби, тягнувши войськом, калетани, нортмани, морини, тункгри, фризи, цимбри і прусси воєвали а всі, єсли не будуть єго пановання послушни, огнем і мечем пустошили.

Тиє всі народове, злякнувшися тягнучих неприятель, добровольне ся поддали угром. А в тот час Аттіла, довідавшися, іж римляне і кготове пописують жовніри, збирають войсько а войну против єму хотять взновити, обавяючися, аби он сам і єго жовніри так великими працями, войнами і звитяжестви, розмаїтим повоженням одержаними, будучи вельми спрацований, не був яко од неприятеля [звитяжоний], опустивши французькую землю вернувся до Сикамбриї, столичного ув Угрех, міста своєго, где був Буду, брата своєго зоставив.







ГЛАВА 12


Аттіла, кгди ся на войні французький забавив, Буда, брат єго, частю для того, іж о звитяжстві і о животі Аттілевом нічого певного не відав, частю теж радшей для того, іж королівства двух панов мевать не може, умислив панство угорськоє, вилучаючи от того брата, сам посісти, котороє для тої причини водле волі своєї дома справовати почав. Которої речі були великиє знаки, іж замок оний, которий Аттіла, почавши недалеко Сикамбриї будовать, казав був Аттілем прозвати, он, узгордивши волею братерською, од своєго іменя Назвав Будою.

Для тих причин, будучи обмовлений, Буда, кгди Аттіла для того змоцнення не смів ся на него явне кинути, на зраді на него ударивши, поімав єго і забив, і казав вкинути у Дунай, над которим Сикамбрия і Буда альбо Будзинь 52, столичної коруни угорськоє місто лежить. Нікоториє так повідають, іж Буда єще перед битвою каталяуницькою був забит, але я, держачися кройники угорської, держу о том, же ся по той битві стало.

Забивши Буду, казав обволати тот вирок, аби кождий тот замок Аттілем звав, а Будзиня не вспоминав. Ведже іж посполите прироження людськіє бувають розниє, а большей ся до речей заказаних горнуть, про то много їх було, коториє тому розказанню не чинили досить: угрове тот замок і місто єще і тепер Будою альбо Будзинєм, а німці Ецельбуркг, то єсть замок Аттілин, зовуть, тепер от цекгельней, бо там перед тим много вапна жигано, зовуть Оффен, откуль значиться, іж німці, якоби через меч от угров достати, на он час теж Аттілі послушни були.

По забиттю Буди, кгди ся всі речи ув Угрех вспокоїли і порядне постановили, Аттіла п'ять літ в Сикамбриї мешкав, а через тот час жовніри єго, привикши лупу, сербськую землю, Мацедонію, Ахаю, Тесалію 53 і Трацию наїжджали, лупили і пустошили, а на остаток теж міста і люди угорськиє, Аттілеви подданиє, вельми утискали і шкоди їм чинили. Так, їж много єго подданих, не могучи терпіти такого лупежства, отбігши добитку і бидла, упросившися первей у Аттіли, на іншоє місце переноситися мусили, где хто волів, а сам Аттіла, аби мог відати, што ся по всіх країнах світу дієт, постановив на чотирьох містах своїх пости альбо подводи, одну в Кольні, што їх зовуть Акгрипина, другую в Єдорі, місті далматськом, третюю в Литфе, четвертую у ріки Танаїс. З тих міст кождоє, мало не всего світу справи через отмінениє на містцях своїх пости до Сикамбриї, до него, доносив, а он опять оним всім волю свою ознаймовав. Кгди то постановив, тот мав з того пожиток, іж частю снадності і погоди на неприятеля, якби против єму справив, іскав і пильновав, частю теж о всему в час, што они против єму почать хотіли, певную відомость мевав.






ГЛАВА 13


Сикамбрию, місто, о котором чинив часто взмінку, повідають історикове, іж французове, збуривши за справою Антенора 54 троянського Паннонію, которую тепер угорською землею зовуть, на пам'ятку імені своєго перед давними часи збудовали, через много літ в нім мешкали. Того міста Аттіла, коли угрове Паннонію, яком вишей оповідав, посіли, поправив а столицею собі ку мешканню обрав, котороє єсли от сикамбров, людей німецького народу, над Реном мешкаючих, котороє перед тим французов войнами утискали, єсли теж для которої іншої причини Сикамбриєю названо, не маю достаточної о том певності.

Там хотя особою своєю Аттіла умислив був мешкати, ведже будучи вельми хутливий до слави, уставичне о том мислив, яко би панство розширив, королівство до королівства прилучив, кождий народ под свою моць подбив, а слави собі войною примножав. К тому теж, воспоминаючи собі поразку люду свого каталяуницькую, о том розмишлівав, на том увесь був, усіх дорог і фортелев до того іскав, як би ся кривди оної поразки помстити мог.

В тот час, услишавши певную о смерті Аециусової новину, розуміючи, же на доказання того, што був вже давно умислив, дорога єму ся от бога подала, а к тому ніхто вже не був, которий би єго силам ровен мог бути, умислив напервей на землю влоськую обуритися, аби звитяженням її жалосної на каталяуницьких полях битви пам'ятку новим мужством а новою воєнною славою затер. А так, призвавши до себе королів і народов, коториє через тот час под єго хоругвою войну служили ему к волі, учинив до них річ тими слови: «Кгди ваше мужство і серце до справ воєнних охотно, мої милиє гетьманове шляхетниє і жовніри мужниє, сам у себе уважаю, а к тому теж-то, яко-м много людей, народов, краю, королівств, мужством вашим, силами і товаришством рятований, под мою моць подбив, яко-м на остаток много звитяжств по всіх землях одержав, зда ми ся річ не потребная, абих вас многими слови до того, до чого самі з прироження своєго склонни єсьте-сте, або напоминав альбо побужав поневаж до кождих мужних а рицерських справ, коториє пристоять мужним людям, як єще сперву склонни а охотни були єсьте, досвідчив єсьми сам того. Только о то ся нам потреба пильне старати, абись ми ся дороги до учинення чого зацного, што єсть у людей в такой потребі річ напереднейшая, скоро ся подасть, не ліниво, а хутливо хватали, которої єсли ся держать будем, товариші милиї, тоді все нам поготову будет, леч єсли єї занедбаєм, а як много праці, старання і фрасунку первей поднять мусим, ніжли би ся нам зась подала.

Сила римськая, великоє панство, широкоє, вельможноє а паметноє завжди було, маючи под своєю моцю увесь світ, вже вам давно єсть свідоми. Тоє панство, іж просторнейше, ширше і зацнейше перед тим бувало, тим большому упадку є небезпечності тепер поддани єсть, єсли пильне углянем на тоє, як ся тепер їх речі мають, а чого злого они тепер, за нашого часу, або з божого допущення, або теж з якого сил їх звонтлення а нахилення не утерпели.

Вандалове, візикготове, британнове і німці, коториє панство римськоє водле вол.і своєї наїжджали, давають то нам знать, як сили їх тепер суть слабі, звонтлені і винадзоні. Африку, Іберію, Франції немалую часть, Британнію, коториє землі перед тим под римським панованням були, тепер неприятель маєт. Паннонія, сербськая земля, Трация, Мацедонія, словенськая земля і іншиє всходу сонця країни мужством, жовніре мої милиє, вашим римляном отнятиє, под нашим панованням суть. Чого ж тогди вже іншого не доставаєт?

Одно, абись ми на влоськую землю обурившися, которая єсть над всі поменениє країни преднейшая, подбили єї под свою силу, чого єсли же дороги нам от бога до того даниє, жовніри милиє, з рук, спросне а недбале упустить не будете хотіли, лацно доказать будете могли бо, а коториє містечка і великиє міста, коториє на остаток народове, коториє королівства шаблі вашої не боялися, не почули, не дознали? Што ся коли, жовніри намужнейшиє, так трудного вам виділо, чого би ваше мужство і во всіх речах статечность лацним не учинила? А єсли же римляне в королівствах і країнах поменених, коториє перед тим под їх панованням були, не могли ся вашої шаблі, вашому мужству і моці жадним способом отняти, што ж розумієте, што тепер против вам, сили зуполниє маючим, довгим одпочиванням змоцненим, много товаришства розмноженням заможним, панство римськоє вже звонтленоє будет могло? Битва каталяуницькая, абих теж і нашої поразки вспоминаючи, чужую надзу не запомняв, ачколвек ніякою товаришов наших ісполних жовніров за мужством Аециусовим принесла, ведже єсли лічбу неприятель побитих до наших прировняєте, обачите, же то, што єсьмо ми терпіли, будет сміхом а ігрищем перед їх упадком, а ні я єще тої прошлої битви надзу, єсли єсьте которую подняли, гнюсності а нікчемності вашой приписовати могу, бо і хто з вас не мав рук у крові неприятельських омочоних, або хто з вас неприятелеві горла не видрав?

Але штоколвек там злого на нас пришло, то пришло з розного і нікгди не однакого повоження войни і облудного щастя, котороє так люди мужниє, яко теж гнюсниє а нікчемниє однако без браку много кроть утискать упадком звикло. Тепер теди, товариші а жовніре мої мужниє, час єсть, абись ми ся оної давно поднятої поразки новим мужством помстили, што будет без похиби, єсли не будем воліли нічемне єсть в гнюсності, ніжли ся тої дороги а снадності, которая ся тепер подала, держать. Серце моє, будучи тих речей, коториє мають прийти, пророком, мні даєт знати, іж влоськая земля в коротком часі не з великою працею наша будет, которая, кгди под нашу моць прийдет, што ж вже зостанет Еуропі, што би не лацно мусило под наше ярмо прийти?

Ну ж теди, мої милие товариші, яко ся єсьте до інших речей аж по нинешній день охотне брали, так ся теж і на тую виправу до Влох беріте, не зоставайте собі винні в щастю, в багатствах і в зацності вашой, чого потреба на войну, вже тепер готуйте, зо мною восполок пущайтеся за щастям, вірте мні, же не праця, не небезпечность і не іншиє, коториє ся на войні трафляють, надзи або трудності не одорвуть мене от розмноження ваших багатств, од заховання приязні і помагання товаришства а от боронення здоров'я вашого. Все хочу з вами сполне подиймовати і овшем всего перед вами хочу первей коштовать, тілько за мною, за щастям а за снадностю або погодою, коториє дві речі на войні суть напреднейшиє, ідіте. Постараюся о тоє за помочю божою, іж влоської землі немалая часть первей будет под вашим панованням, ніжли римськая сила против вам вийдет».

Тими слови гетьмани і жовніре Аттілеви так були рушені, іж з великою радостю кликали, же не тілько до влоської землі з ним потягнути, але до каждої часті світу, до которої Аттіла каже, за єго хоругвою сміле пойдуть а розказання чинить будуть.

Зобравши теди Аттіла своїх и острокготов, ерулев, турцилінкгов, овадов, рукгов, которих спереду в товаришстві на войні з собою мав войсько, кгди, зготувавшися в дорогу, на конь всідав, повідають, же крук от усходу сонця прилетівши, усів на правом плечі єго, а потом взлетів к горі і летів так високо, же єго потом жаден дозреть не мог. З тої ворожки Аттіла, будучи весол, заразом тягнув в дорогу, напервей теди до Стириї, Каринтії, словенської і долмацької землі вторгнув, коториє завоєвавши, а Салону і Сплят, міста, зжогши, до берегов Адріатицького моря притягнув. Потом Тракгур, Скардону, Сибиник, Ядору, новую Секгнию, Потенцию, Поле, Трекгест, Капиферію, міста вельми багатиє і вельми хорошиє, збурив а на луп своїм жовнірам обернув. На самим до влоської землі втяганню нішто люду Валентинянина-цесаря засіло було теснини або ужини дорог, хотячи Аттілі [дорогу зайти і погнати] назад. Але кгди ся там приближав, тогди всі од страху повтікали.

Рік, которого Аттіла обурився на влоскую землю, був от нароження божого чотириста п'ятдесятий. Еузебіус прикладає до того один рік, а Сикгеберт чотири.

Венетове 55, о которих історикове повідають, іж згубивши под Троєю Пилимона-короля, маючи вожем Антенора, до внутрної Адріатицького моря одноги були прийшли, на тот час около Адрії 56 мешкали. Тиє з многими міщани аквилеєнськими і от інших ближніх міст обивательми, боячися Аттіли, опустивши своє власноє мешкання, напервей утекли були до нікоторої виспи, недалеко од Аквилеї-міста 57, потом, домнимаваючися, жеби і там Аттілева сила досягнути мала, перенеслися до іншої виспи, от навальности морської безпечнішої, которую зовуть Риуус альтус 58, на котором місці почали будовать тоє місто, котороє тепер Венецією 59 зовуть.






ГЛАВА 14


По збуренню міст преречоних, кгди Аттіла ку Аквилії тягнув, зашло єму дорогу от теркгестинської отноги римськоє войсько досить великоє, котороє поразивши і викоренивши, обліг Аквилію-місто, котороє ач трудноє було ку добуттю частю для того, іж міщане, довідавшися о тягненню Аттіли, огледілися були на всякиє потреби ку витриванню обложення і ку обороні міста потребних, частю теж для того, іж немало люду мужного ку обороні в нім мали, ведже аби тільки тоє одно місто не було прожно от того так великого серця короля можности і потужности, хотів под ним всякого нещастя досвідчити.

А так добиваючи єго діли, которих немало з собою мевав, кгди єму ся не водле мислі шанцовало, три літа по прожници под ним стравив, а в тот час всі поля вколо повоєвав, которая річ була того причиною, іж в обозі Аттілевом вельми трудно було о живность, а для того ж так люди, яко і бидлята, мусили едать незвиклиє потрави, розмаїтиє хороби приносячиє.

До того вже було пришло, же ся був Аттіла при том обложенню вельми стошнив, і жовніри частю надзами довгого обложення, частю недостатком речей потребних, вельми були стривожені і на тілі звонтлені. Вже всюди по обозі слихать було шамрання і нарікання жовніров, гніваючихся, іж не з людьми пристойною войною, але з каменьми а мури і баштами недобитими справу мали, з которої праці і терпливості ані слави, ані нагороди жадної мати не мали, повідаючи, жеби то було їм учтивей і пожиточней до Рима, влоської землі голови, заразом тягнучи, єсли би ся Аттіла в обложенню міст кохав, которого добувши, лацно би ся другиє міста поддали і всеї влоської землі багатств угром ся достали. К тому єще, взявши Рим, мали би вічную своїх справ славу.

Тоє жовніров нарекання ачколвек Аттілі було вельми прикроє, ведже або тільки того одного міста моцность слави єго з так много зацних справ по всім світі квітнучеє не нищила, благаючи жовніре свої частю надією одержання звитяжства, частю великими обітницями, а їх хуть против собі єднаючи, умислив так довго от обложення не отступовать, аж би того міста якоколвек достав, што аби што рихлей справити мог, про то і сам у небезпечность удавався, їздячи часто около муров міських, оглядаючи а іщучи, з которой сторони лацней добить. А так, кгди нікоториє мовчання обложоних а мури пустиє вабили єго до того, аби близько под мур заїхав, нікоториє жовніри з міста, витікши таємне через ринштоки і іншиє подкопаниє проходи под муром, для [натирання против] угров учинениє, нагле ся до него торгнули. Аттіла, видячи же ані утіканню, ані в інших своїх помочей надії здоров'я не мав, одно у своїй дужості а мужстве, аби однак без помсти не умер, сміле на них ударив, а забивши двух, кгди другиє, видячи єго смілость, не так сквапливе натирали, здорово до своїх вернувся.

Повідають, іж тиї жовніри з міста повідали оп'ять своїм, іж з очей того жовніра, хтоколвек був, бо не відали же би то Аттіла був, іскри як би огнистиє блискалися, кгди на них, заядовитівшися, глядів.

Другого потом дня, кгди прожно розмаїте до міста штурмовавши, Аттіла, фрасунку полон, водле свого обичаю около міста їздив, увидів, іж бусел на верху нікоторої високої вежі гніздо мав, з которого діти свої єще голиї одно по другом до троснягу, которая була недалеко міста, в губі по одному носив. На што Аттіла, загледівшися, кгди довго стояв, мислячи, потом рек до своїх, же тот птах, чуючи міста того вже вельми близький упадок, безпечноє дітям своїм місце готує, бо іж ся до троснягу з дітьми переносив, значилося, іж в коротком часі місто до єго рук прийти мало, а протож бусел, чуючи пришлий упадок, хотів діти свої мати на вольності, аби потом всполок з містом в борзде не згоріли, або ся з вежою не обвалили. А протож Аттіла, будучи тою ворожкою напоменений, того ж дня почав міста лепей і потужней добувать. Але коли в тот час, яко і первей, не повелося єму водле мислі, на завтреє казав сідла кождого четвертого коня зо всего войська свого зобрати і в Перекоп накласти по той стороні, где мур був слабший, і зажечи, аби мур, будучи огнем звонтлений, або сам ся обвалив, або ся потом ділам лацней дав збить.

В тот час Аттіла, наготовавши начиння до биття муру а жовніре до штурму напом'янувши, ждав часу, аби скоро би огонь утих, мур ламав а до міста штурмовав, але єго тая рада не омилила, бо мур, будучи великим і кгвалтовним огнем звонтлений, ладно ся дав розвалить. Аттіла, видячи тую снадность до взяття міста, напоминав жовнірам, аби кождий водле мужства своєго старався через мур перебити і до міста войти. Они, з великою охотою беручися до того, кинулися на жовніре, місто боронячиє, будучи готови всякиє рани подиймовати, а ні збройні міщане, а ні жадна небезпечность не могла їх од предсявзяття гамовати, але сміле а неквапливе через мур ся перебивав.

Не меншим теж серцем міщане міста себе а своєго, і жон, і дітей своїх горла боронили, видячи, іж жадної іншої надії здоров'я не мали, одно, коли би неприятеля довгою працою і надзами вже спрацованого отогнати, а місто моцю і мужством своїм заховати могли. Што Аттіла видячи, казав ранениє до обозу отводить, а свіжим тоє місце наступовать. Сам, которая річ теж і гнюсне або недбалиє жовніри в речі вонтпливой побужать а мужніми чинити звикла, при них був, кождого ся мужству приглядивав, на кождого власним єго прозвиськом кликав, напоминав, просив, аби того, што почали не переставали, повідаючи, же вже большою працею трудность і небезпечность подняли а до одержання міста меншая зостала, за котороє подиймовання кождому з них великую нагороду наготував.

І так жовніри, вельми потужні сили приложивши і около муру пильне ся забавивши, за три години місто взяли, молодиє і стариє однако забивали, а ні вікові, а ні плоті не фолькговали, хіба трохи білих голов, што хороших, зоставили. Все, што було в місті, на луп жовнірам подано, о тридцять і сім тисячей людей там забито.

Була на тот час в місті білая голова так набожностю, яко чистостю і роду зацностю славна, а так хороша, іж чуднейшої в місті над неї не було. Звано її Дикгна. Тая, довідавшися, іж угрове кождого забивали, хіба білиє голови, што хорошиє, зоставовали, утекла на верх дому своєго, умисливши первей умерти, єсли би їй которий угрин хотів кгвалт учинити, ніжли чистость свою стратити. А так, кгди нікоторий жовнір, улакомившися на її хорошство, гонив її, хотячи єй учинити кгвалт, она ускочила в ріку Натисону, которая под її дом текла, і утопилася. Так оная статечная невіста жовніра спросного спросної хуті смертю своєю ушла.






ГЛАВА 15


Кгди вже Аквилія була збурона, а через тот час обложення її поддався за справою Гельмундта, біскупа, Тарвиж і Верона за Диядериковою справою. Утин теж Аттіла збудовав, аби пам'ятку іменя своєго, єсли би Аквилії достати не мог, у людей потомних зоставив, тягнув ку Конкордії, у которой дорозі хороший мужного серця знак оказав. Нікоториє хлопи з села, што ся кукглірством бавили, люди уродивиє і дужого тіла, в надію якого пожитку прийшли до Аттіли і чинили штуки дивниє, скачучи вельми хипко і майстерне межи мечами. Кгди другиї, што на то гледіли, сміялися з того, Аттіла мав то за річ спросную а непристойную, іж ониє дужиє тіла, коториє ся борздей на жовнірськую працю, ніжли на кукглірство згодити могуть, так ся ледачим бавять а живот порожнюючий і непожиточний ведуть, казав їх у зброю убрать і казав їм, аби так на конь всідали у зброї, яко і он, чого кгди они к тому не привикли, учинити не могли, а ні з луку стріляти, а ні стріли на тетиве положить не вміли, казав ониє тіла їх, збитнє перед тим в порожневанню розтилиє, скромним покормом так вихудити, іж потом мерностю і цвіченням неледа в кождой речи майстром будучи виучони, обоє речи вельми лацно досить учинили; которих потом послуги і дужості у многих рицерських речах уживав.

А так, кгди до Конкордії притягнув, згубивши сімнадцять тисячей угров, добув місто, на которого мур сам первей вскочив, потом другиє міста близькиє, частю через силу взявши і збуривши, частю через подання одержавши, напервей Падву, где Маруллюса, калябрийчика поети, вірші, єму к волі написаниє, до огня вкинути казав, іж водле вольності поетицькой, назбит єго виславляючи, написав як би Аттіла от богов пойшов, повідаючи то бути великою невстидливостю, кгди люди смертельниє, змишляючися мати початок от богов несмертельних.

Потом Венецію, Мантую, Бриксію, Беркгам, Кремону, Феррар, міста крепкиє і багатиє, моцю взяв і на луп жовніром подав, коториє всі частю для хорошого а коштовного їх будовання, частю теж для просьби приятель цело зоставив і не жог їх, хіба Бриксію для рани в брамі міськой, кгди ся кгвалтом до неї вдирав, поднятоє всполок з міщани, замкнувши їх в ним, до кгрунту зжечи був умислив, але єго приятелі также просьбами от того отвели. Добуваючи теж Винценциї, знаменитоє мужства своєго свідецтво оказав, бо кгди жовніри єго для потужності обложоних і глибокості води, до муру звлочали ближей ся шанцовать, сам у Перекоп прудко вскочивши а через воду аж до персей бринучи, до муру прийшов, которим єго учинком жовніри, побужони за встидом, мусили ся до муру убегать, а нікоториє з ним потонули.

Там оттуль до Равенни тягнув. Був там на тот час біскупом того міста Ян, аріанськой секти великий оборонца. Тот, здавна зобравши великиє багатства, так велико наслідуючи в тому папєжа римського, яко теж на злость і на зелживость, учинив був дванадцять біскупов тої ж секти визнавцов, аби за їх послугою і помочю оную секту свою ширей по влоськой землі розмножив. Тот, коли ся Аттіла до Равенни приближав, з множством духовних особ і міщан вишедши против єму, просив єго покорне, аби гнів свой на сторону отложив, обецуючи єму того довести, єсли би єго віру прийняв, а тих, коториє костела римського слухають, пренаслідував, іж в коротком часі Рима і всеї влоської землі і Африки окром праці а небезпечності достати може. Которому Аттіла одповідав, же поневаж ся в покору вдали, он їм нічого злого не учинить, а обітниць, єсли їм досить учинити будет мог, рад ждати будет. «Вшакже аби однак потомкове твоїх міщанов не пишнилися тим, же-м я того міста за якими умовами, а не моцю достав, про то хочу, аби всі брами міськіє зараз були пообвалені, а через нікоторую часть муру, розваленую і копитами наших коней утлучоную, зо всім войськом збройно хочу до міста як звитяжца уїхати».

Ян-біскуп, і міщани, вирозумівши волю Аттілову, отворивши брами міськіє, з радостю розказання чинили а короля до міста упровадили, в котором Аттіла зо всіми своїми войськи потуль мешкав, поки хотів. Потом Тицин, которий тепер Папією зовуть, Плаценцию, Парму і Мурини збуривши, Медиолян взяв моцю, міщани позабивав, місто збурив і з землею зровняв. Там оттуль, притягнувши на тоє місце, где Минц до Паду впадает, почав собі розмишлять, єсли мав з войськом тягнути до Рима, будучи рушоний пригодою Аларика 60, короля кготського, о котором повідано єму, іж кгди теж був первей того міста добув і вилупив єго, нагле умер.

А так, кгди в обозі розмишляв собі, што би мав чинить, панове переднейшиє римськіє, обавляючися, аби ся Аттіла до обложення Рима не поспішив, шли до Льва-папєжа 61 і просили єго, аби їхав з покорою до Аттіли, гнів єго ублагав а горла римляном упросив, маючи тую надію, жеби то у него лацно упросив, поневаж теж также Яна, равенненського арцибіскупа, кгди пав до ніг єго, в ласку прийняв.

Лев-папєж, частю просьбою римлянов, частю костела своєго небезпечностю приведений, умислив так учинити. Повідаєт Сабеллик, іж Валентинян-цесар Льва-папєжа, на то був намовив. Кгди ся то діяло, тогди Аттіла, аби єго жовніри, коториє працям а уставичним справам привикли, не знічемніли у прожневанню а в покою, ніякого Зовара, войська своєго гетьмана, обрав, которий, взявши немалую часть войська, тягнув до Апулії, Калябриї а до тих влоської землі міст, коториє лежать над морем Адріатицьким, і пустошив їх, которий, кгди вже з великим лупом ворочався назад, в тот час Лев-папєж, яко був умислив, з великим множством духовенства, убравшися в костельниє убори, взявши з собою, яко пишет Сабеллик, одного бурмистра і немало особ з ради римськой, приїхав до Аттіли, которого кгди Аттіла, вишедши против єму, з великою учтивостю прийняв, тими слови до него мовив: «Великая перед тим, незвитяжоний королю, римлянов, всего світу звитяжцов, слава була, римляне звикли були звитяжоним отпущати, у покору ся даваючиє в ласку приймовать а звитяжство милосердям м'якчить, которими речами панство і багатства розмножали, а славу імені своєго чинили несмертельную. Таковиє, кгди того час був, римляне мали обичаї.

Але кгди час отміни прийшов, што нам щастя отняло, то тобі тепер, Аттіла-королю, дало. Колько нам убило слави, только єго твоєму мужству прибуло. Ачколвек єси много міст, много народов і королів звитяжив, зацнє триумфи речі от тебе доказаних справив, мало не всі країни світу мужства твоєго а моці твоєї слава перейшла, ведже, єсли ся тому пильне пригледим, тиє всі речі не большую славу тобі, ніжли тот сегоднешний день уво всіх людей, на потом будучих, з'єднать может.

Люд римський, которий перед тим всего світу паном був, которого правом много ся королів і народов перед тим судило, тепер, приведений твоєю мужностю, з покорою до тебе прийшов, просячи у тебе покою а хотячи всі способи покою, коториє ся тобі сподобають, добровольне прийняти, тільки абись нас розумів бути годниє твоєго милосердя, ласки і приязні. Не потреба тобі шаблю римського міста і тих міст, коториє суть єму послушни, доставать: з доброї волі своєї твой єсть Рим, ми твої єсьте-сми, твоє єсть все, што єсть нашо, все чини водле волі твоєї, уживай твоїх прав, все твоєму розказанню будет послушно, місто шаблі слов уживай.

Ну ж теди, наможнейший королю, которий єси аж до нинішнего дня інших звитяжати звик, тепер сам себе звитяж, серце ображоноє погамуй, гнів повстягни, которим подобно умислив єси був срокго ся з нами обходить. Жадною річчю до несмертельності ближей приступити а богу подобним бути не можеш, одно отпущаючи покорним і милосердя просящим уделять».

Потом і бурмистр, і сенат римський з плачем пали до ніг Аттіли, которим Аттіла, казавши повстать а не фрасоваться, повідав, же їм покой обіцує, а к тому їх в ласку, в оборону, в товаришство і в приязнь озьме, учинивши такоє постановення о податок, аби римляне напотом на кождий рік Аттілі податок давали.

Лев-папєж, все, о што просив і чого хотів, у него одержав. Кгди вже одшов папєж і он римський сенат, гетьмани питали Аттілу, для чого би над звичай так ся лацним і м'яким против римлянов ставив і, давшися їх просьбам і плачу увесть, так певноє звитяжство з рук упустив і всеї Еуропи панство, котороє во всем здається на волю папєжову.

Которим Аттіла отповідив, іж так учинить і пристало, і потреба була, досить на том, же до него з покорою прийшли а до ніг єго всего світу панове пали. Рим, которий всему світу перед тим пановав, визнавшися бути звитяжоним, тепер ся поддав под єго пановання, податок римляне, на себе вложоний, добровольне прийняли і все розказання чинити мають. А што єсть набольшого, повідав, іж над голову папєжову видів чоловіка в широком одінню, поважного, сивого, з добрим мечем, грозячи єго забити, єсли би на єго хуть не позволив. Оттуль же уросла була кунштливая приповість у єго жовніров, іж Аттіла большей ся боїть диких звірят самих тілько прозвищ, ніжли збройного войська, поневаж у Франциї над вовком, а в Влохах над львом не уживав своєго пановання.






ГЛАВА 16


Вернувшися до Равенни, Аттіла казав Яна, арцибіскупа, всадити на везення, а от него і от міщанов равенненських взявши шістдесят тисячей гривен золота, єго самого і всіх, коториє аріанськую віру держали, казав погубити, або для того, іж то був у него Лев-папєж, упросив, аби теж радшей для того, іж подобно в небитності єго што нехорошого против єму вчиняли.

Потом, призвавши до себе оних королів і гетьманов, коториє у єго войську були, виличав у кротце, котороє войни за їх мужством скончив, як можниє королі, народи, міста і містечка под свою моць подбив, якиї праці і небезпечності, аби їм несмертельную славу з'єднав, частокроть подиймовав, а тепер вжо то собі розмишливаєт, іж всі люди для того працують, аби, доставши вічної слави по тяжких і довгих працях, колько би могли теж нішто покою уживали а втіху тілу, короткий вік маючому. А прото ж, єсли би розуміли, іж досить мали на той славі, котороє до того часу достали, умислив до Угор, до назначоного єму і їм одпочиненню міста, вернутися, поневаж вжо досить багатств, досить тріумфов і слави, досить зацності уво всіх народов достав. Годиться, аби по працях прийшло одпочинення а на їх місце наступило, поневаж вжо з великою славою своєю правили. Всі люди по великих і тяжких працях звикли ся держать покою і одпочивання, як нагороди за працю, трудності, фрасунки і непокой, перед тим поднятиє. Кгди єго гетьмани тую раду похвалили, спішився, аби ся до Угор вернув.

Валентинян-цесар, о котором чинив єсьми вишей взмінку, мав сестру Гонорію 62, которая окром відомості брата своєго пославши до Аттіли, просячи, єсли би ся мав оженити, аби її пойняв, а єсли би єму ся виділо, жеби або вернувся назад, або послав до Валентиняна, брата її, посла своєго, просячи, аби єму сестру свою в малженство дав.

Вже був Аттіла з влоських границь витягнув, кгди посол до него прийшов, а ачколвек тоє посольство було у него вдячно о малженстве тої білої голови, которая була особної чистості і зацності, ведже розумів то собі бути річ трудную, обтяжливую а ніяко зелживую, войсько своє, вже далеко от влоської землі будучоє і так далекими дорогами спрацованоє, звлаща будучи вже ближей угорськой, ніжли влоськой землі, розмиловавшися одної білої голови, назад вернуть. А так, пославши посла своєго до Валентиняна-цесаря, просив, аби єму дав в малженство Гонорію, сестру свою, а в посагу половину панство своєго, чого єсли би не учинив, теди ся зараз хочет до влоської землі вернути і, єму все панство отнявши, сестру кгвалтом взяти. Отправивши теди посла, сам ся вернув до Угор.

Кгди в Сикамбриї, столичном місті своєм мешкав, ачколвек, яко-м вишей повідав, умислив був по таких великих войнах, водле своєї мислі справлених і скончоних, собі одпочнуть, ведже то трудно бути маєт, аби серце, котороє ся на то народило, жеби завжди што справовало, будучи готови до войни а до великих речей хутливиє. Про то, не переставаючи на той славі, котороє був так многих справ достав, против тому, што був первей з похваленням своїх жовніров учинити умислив, мислив о том во дні і в ночі, аби звитяживши вже Еуропу, сили свої на Азію, Ассірію і Єгипт обернув, будучи того мнімання, же мало єще слави і панства достав, єсли би теж ониє країни світу сили і шаблі єго не дознали а єму послушни не були.

Кгди ся теди, яко-м повідав, Аттіла [виличав] а намишляв, што би чинити мав, нетерпеливостю милості будучи звитяжоний, не ждучи одповіді Валентинянової о малженство Гонорії, пойняв Микольту, дочку короля бактриянського 63, панєнку вельми хорошую, на которой веселлю, праве по-королівськи учиненим, кгди большей над обичай жерл вина, потом вночі назбит больш, ніжли пристоїть, малженством ся бавив, коториє дві речі, то єсть вино і венус, поневаж не только старим, але і молодим за збитним уживанням суть небезпечниє, кгди кров во всем тілі єго узварила а он твердо заснув, пустилася єму кров носом і удусила єго, року божого, яко угорськая кройника свідчить, чотириста чотиридесятого п'ятого.

Микольта почула, же горячая кров їй на перси текла, і, очутившися, почала мужа [кликати] і будить, которого тіло, кгди [ся єго торкнула], почула бути студеноє а без душі, злякнувшися несподіваної пригоди, почала великим голосом кликати на тих, што у дверей оної ложниці спали, коториє, очнувшися з оного кликання королевой, розсвітивши свічу і вшедши до покою Аттілового, найшли, іж з кров'ю душа з него давно вийшла.

Тогди ся стало великоє всіх кликання і верещання ку небу ідучоє. По всій Сикамбрії було повно плачу і жалосного нарекання, кождий так великого короля смерті вельми плакав. Новина о смерті єго в коротком часі по всей угорськой землі розійшлася, кождий жалобу на себе оболок, а всюди так було повно жалості, іж через довгий час жадного знаку веселля такого або доброї мислі не було видать.

Кгди ему учинено угорським обичаєм обход а при тілі гонитви чиненой співання жалобноє з виславленням єго справ співано, потом єго з великою і королю такому надлежачою гордостю в гробі продков єго поховано на долині Кеазо, недалеко од столпа каменого, где Кеву, Кему, Каика і Беля, яко-м вишей повідав, були поховані.

Тоє ночі, которої Аттіла умер, повідають, же Марциянові, цесарові константинопольському, снилося, якоби ся лук Аттілев ламав. Пишуть історикове, іж Аттіла уродився був того дня, которого Юліус Цесар, а умер п'ятнадцятого дня марця, которого тот Юліус в главе римськой двадцятьма і треми ранами був забит, а був жив, яко кройника угорськая свідчить, сто двадцять і чотири літа.

Сабеллик повідаєт, жеби Аттіла мав умереть року віку своєго п'ятдесят шостого, але ся то не видить бути к речи, бо то єсть річ ясна, же Аттіла межи іншими гетьмани угорськими був одним в тот час, коли угрове вигнали кготи з мешкання їх, а потом вошли до Паннонії, которую от їх прозвища угорською землею прозвано. А то не єсть річ здорожная вірить, же он вже в тот час був чоловіком дорослим і статочним, поневаж з так много тисячей от народов на войну наражоних, Для мудрості і в речах рицерських біглості і тіла дужості в лічбу інших гетьманов був поличон.

А угрове ушли були до Паннонії, яко-м вишей повідав, року от нароження Христосового триста сімдесят третєго, по которому року обран був Аттіла королем року двадцять осьмого, которий був от нароження божого чотириста перший, от которого королевав літ сорок чотири. А єсли Аттіла, яко Сабеллик повідаєт, умер п'ятдесят шостого року віку своєго, тогди в тот час, коли єго обрали королем, мав дванадцять літ, што єсть против розуму, бо би був он люд валечний а многими зацних справ і на той час славний короля так молодого і не тільки речей посполитих, але теж і своїх власних справовати не уміючого, а звлаща на початку, кгди королівства шаблею доставали а войною всі ся бавили, собі не обрав.

А так, водле преречоного рахунку, котороє ся до правди большей стосує, коли Аттілу королем обрано, в тот час єму було сімдесят літ і два. Оттуль ся теди значить, іж он в тот час, коли угрове з татарської землі вийшли, п'ятдесят мав літ і два, што все єсли в одну лічбу зложиш, покажеться, же Аттіла був жив літ сто двадцять і чотири, не яко Сабеллик повідаєт, п'ятдесят шість.

А іж о нем пишуть, же так много літ мав, може ся то дивно не здать, бо межи много іншими, которих я тут умислне опущаю, теж Емерик, візикготський король, мало теж не так много літ був жив. Над то, єще менш будем ся дивовать так много літ Аттілевих, єсли теж і то у себе уважим, же теж угрове могли рік короткий лічити, ніжли ми, яко аркадове, трихарове і акарнанове шість, а єгиптчане чотири только місяці спродку у год лічили, або теж єще і то, іж Аттіла до дужості прироження свого а доброго умерковання тіла так много літ наших, як їх ми мірим, пережити мог.

Єго смерть много чудов перезначило. Того дня, которого веселля єго було, конь, што налепший і навернейший, коториї в битвах под собою мевав, не маючи в собі жадного упережаючоє хороби знаку, нагле здох.

Микольта, теж пані молодая, входячи до ложниці, так ся вельми в правую ногу о порог ударила, іж од великого болю через немалую хвилю усісти мусила. Перед єго смертю на двадцять дній комету ку всходу сонця видено. Над то повідають, іж нікоторая невіста віщая, Аттіла кгди назад тягнув з Влох до угорської землі, на перепроваженню через ріку Ликус межи рети і винделиками тікучої, приїхавши к нему на коні, трикроть ядовитим і гніву повним голосом рекла: «Назад Аттілі».







ГЛАВА 17


По смерті короля Аттіли два власниє синове, невласниє сини серцем і мужством далеко преходячиє, один Хаба з Геррихи, Гонориуса, кгрецького цесаря дочки, а другий Алядарик з Креінгикце, княжати баварського дочки урожений, вели спор з собою о панство.

Детрик, вероненчик, которий сестреницу Аттілеву за собою мав, о котором була вишей взмінка, гетьман войська Аттілевого, з іншими німецькими і других посторонних народов пани, коториє ся при Аттілі бавили, зостали при Алядарику, яко при том, которий однак з народу їх німецького пішов. Хаба большую часть угров зичлившую собі мав.

Тиї два Аттілеви синове, хутю пановання побужони, кождий хотів на себе панство посісти. Зобравши теди з обидву сторон великоє войсько, положилися обозом на полях сикамбрийських, где, учинивши поткання, так ся великая поразка стала, іж вода в Дунаю, почавши от Сикамбриї, аж до Потенциї-міста, наполи з кров'ю текла.

Тая битва тривала аж до п'ятнадцятого дня, а не первей ся скончила, аж большая часть посторонних жовніров от угров побита була. Алядарик в той битве забит. Первей виіграв битви Хаба, а остаток, будучи Дектриковими фортельми поражон, з шістмадесят братов своїх, невластних синов Аттілевих, і з двадцятьма п'ятьма тисячей угров, коториє з поразки єще були позостали, утік до Кгреції, до Гонориуса, цесаря, [діда] своєго, у которого мешкавши тринадцять літ, опустивши тую часть королівства, которая по матці на него приходила, до татарської землі за рік вернувся. Єще Бендекгуз, яко кройника повідаєт, которой мусим вірити, дід єго по отцу був жив, за которого, вжо вельми старого, радою пойняв був жону з народу коросманов, з которою мав дву синов, Едемена і Еда, коториї, пам'ятуючи на обфитность землі угорськой, частокроть сини свої напоминав, аби, коли доростуть, угорської землі оп'ять доставали. Которому напоминанню потомкове єго потом досить чинили, бо по смерті Аттілевої у триста літ угрове, з татарської землі знову вишедши, повторе землю угорськую були посіли.

Тот Хаба, недовго в татарськой землі будучи жив, умер. Нікоториє, што ся с кройникою угорською не згожають, повідають, іж по смерті Аттіли угрове в Паноннії, то єсть в той землі, которую тепер угорською зовемо, пановали аж до часу Маурицого-цесаря, ведже, поневажем я нічого далей писати на той час не умислив, одно до смерті Аттілевої, про то, хто би што далей о справах угорських відати хотів, нехай в їх кройниці читаєт.





==================






2 Паннонія — давньоримська провінція, розташована на правому березі Дунаю, остаточно завойована 35 р. до н. е. Гаєм Юлієм Цезарем Августом (100 — 44 до н. е.), сучасна Угорщина. Населення Паннонії було іллірійського походження.

3 Далмация — Далмація, історична область на Балканах вздовж узбережжя Адріатичного моря, у 78 р. до н. е. підкорена римлянами. 31918 р. — територія Югославії у складі Хорватії і Чорногорії.

4 Ахая — Ахайя, у найдавніші часи називалась Егіалея, розташована на північних берегах Пелопоннесу, спочатку заселена іонянами, пізніше ахеянами. У 280 р. до н. е. з дванадцяти міст склався Ахейський союз, підкорений римлянами у 146 р. до н. е. Після цього уся Греція стала римською провінцією під назвою Ахайя. Нині провінція Греції з головним містом Патрас.

5 Трация — Фракія, у давнину країна між Дунаєм, Чорним морем і Пропонтідою (сучасна назва Мармурове море) з р. Гебром (сучасна назва Маріца).

6 Мацедонія — Македонія, давня країна на Балканському півострові на північ від Фессалії, північно-східної області Греції.

7 Потенціяна — Потенца, провінція Південної Італії з однойменним головним містом біля р. Бузенто.

8 Бузина — Бузенто, притока р. Краті в Італії (Калабрія). За переказами, на дні Бузенто був похований вестготський король Аларіх (410 р.).

9 Тарнок — Тари, долина і права притока Гаронни.

10 Тули й — Тулон, французьке місто на березі Середземного моря.

11 Танаїс — давня назва р. Дону, а також мілетської колонії в гирлі річки на місці сучасного Азова.

12 Сикамбрия — назва резиденції Аттіли, яка знаходилась у Верхній Угорщині, поблизу Токая.

13 Теодозіус — Феодосій II Молодший (бл. 401 — 450) — імператор Візантії (Східної Римської імперії.) з 408 р. До 428 р. правив під опікою сестри Пульхерії, яка сприяла зміцненню православ'я, згодом, до 441 р., перебував як правитель під сильним впливом дружини Євдоксії, потім реальна влада опинилася в руках євнуха Хрисанфа або Хрисафа. Від Аттіли імперія відкупилася великою даниною та придунайськими землями.

14 Кгенсерик — Генсерік або Гейзеріх, король вандалів (428 — 477), зміцнив централізовану королівську владу, запровадив аріанство як офіційну релігію, в 429 — 455 рр. завоював великі території у Північній Африці, в тому числі Карфаген (439 р.).

15 Готи — германський народ середніх віків, ділився на два племені: ост- і вестготів. Перші поселення на нижній течії Вісли, у II ст. між Доном і Дунаєм. У III ст. римляни (Клавдій II і Авреліан) витіснили їх за Дунай. У IV ст. у Східній Європі утворилася могутня готська держава під владою Германаріха. У 375 р. східна її частина була підкорена гуннами. Із західної частини вестготи пішли у Фракію і Грецію. Остготи після скинення гуннів оселилися у Паннонії.

16 Кгепіди — гепіди, східногерманське плем'я, споріднене з готами, оселились у гирлі Вісли. У II ст. пішли на південь, де розбили бургундів. У V ст. були підкорені Аттілою і знаходились у війську гуннів під час Каталаунської битви 451 р.

17 Туринкгія — Тюрінгія, історична область Німеччини, поселення тюрінгів, племінної групи, утвореної кількома германськими племенами.

13 Рукгія — Руґія, історична область Північної Німеччини, яку заселяли руґії. Підкорені в V ст. Аттілою, разом з остготами пішли до Італії. Відомостей про них немає з VI ст.

19 Рен — Рейн, найбільша ріка у Західній Німеччині.

20 Констанцея — Констанц, місто при витоці Рейну з Боденського або Констанцського озера.

21 Базилея — Базель, два кантона Північної Швейцарії на березі Рейна, головне місто Базель відоме з 374 р. як римське укріплення.

22 Аркгентнна — Арґентонарум, римське укріплення на березі Рейну, побудоване за часів Юлія Цезаря, На його місці у середні віки виникло м. Страсбурґ.

23 Страшпуркг — м. Страсбурґ.

24 Аецеус — Аецій, військовий і державний діяч Західноримської імперії часів її занепаду (395 або 396 — 454). При імператорі Валентинівні III головнокомандуючий військами імперії, 434 р. проголошений патрицієм і консулом. Придушив повстання кельтів (436 р.), виступ селян Галлії (435 — 437 рр.), добився миру з вестготами (439 р.), переміг Аттілу в битві на Каталаунських полях (451 р.). Був убитий за наказом Валентинівна III.

20 Теодорик — Теодоріх І, вестготський король (419 — 451 рр.), розширив Тулузьке королівство, вів війни проти Риму. Під загрозою нашестя гуннів на чолі з Аттілою, пішов на союз із римським імператором Валентініаном III. Загинув у битві з Аттілою на Каталаунських полях.

26 Бетицька стор.она — Бетіка, історична область Іспанії у басейні р. Бетіс. Сучасна Андалусія.

27 Мироман — один з вестготських правителів Бетіки V ст. аланського походження.

28 Ішпала — Іспаліс, давнє місто в Бетнці. Нині Севілья.

29 ...теснини моря кгадитанського... — Мається на увазі затока на атлантичному узбережжі Іспанії, де розташований порт Кадіс (давня фінікійська колонія Гадес), і Гібралтарська протока.

30 ...землю аквитанськую... — Аквітанія, історична область Франції в басейні р. Гаронни, одна з трьох частин, на які поділив Юлій Цезар завойовану в 58 — 51 рр. Галлію.

31 Візиготове — вестготи, галузка племені готів, які розгромили Італію під проводом Аларіха І, на початку V ст. заснували Вестготське королівство в Іспанії і Південній Галлії. Король Теодоріх бився з Аттілою на Каталаунських полях; Аларіх II (485 — 507) змушений був віддати Галлію франкам. Останній вестготський король Родріго загинув 713 р., коли Іспанія була завойована арабами. В іспанській мові збереглося багато вестготських слів, але окремих письмових пам'яток вестготи не залишили.

32 Гонориус — Гонорій Флавій, перший західноримський імператор (395 — 423 рр.), син імператора Феодосія І, після смерті якого поділив Римську імперію з братом Аркадієм, велів стратити Стіліхона, кращого свого полководця, що сприяло розоренню Італії вестготами, помер у Равенні.

30 Констанциус — Констанцій, один з полководців Гонорія Флавія.

34 Буркгунди — бурґунди, східногерманське плем'я, оселились на середньому Рейні, 443 р. створили самостійну ранньофеодальну державу в долині р. Рони. Пізніше асимілювались з франками.

35 Франки — численне германське плем'я, союз малих племен, вперше з'явились у III ст. на нижньому Рейні, потім розділились на дві частини: рипуарські франки на середньому Рейні та салічні франки — на нижньому Рейні. Останні утворили Франконію, державу під управлінням Меровінгів.

36 Галяни — алани, кочове плем'я (давньоруська назва — яси), вважається сарматського і германського походження, проживало між Кавказьким підгір'ям та Доном, було підкорене гуннами в 375 р. Частина аланів разом з вандалами і свевами у 410 р. вдерлася до Іспанії, пізніше оселилася у Португалії, змішавшись з вестготами.

37 Вандали — група племен східних германців. Походять із Скандінавії, у І — III ст. займали район середнього і верхнього Одера і далі на південь до Дунаю. На початку V ст. під тиском готів зі сходу пройшли через Галлію і в 409 р. зупинилися в Іспанії. У 455 р. жорстоко пограбували Рим, звідси вислів «вандалізм».

38 Шваби — свеви, назва кочових германських племен на відміну від осілих. У 409 р. прийшли в Іспанію, де заснували королівство; в 585 р. приєднані до вестготської держави. В V ст. одержали назву шваби.

39 Емерит — Емеріта Аугуста, римська назва іспанського міста Меріда.

40 Валентинян — Валентиніан III, Флавій Плацід (419 — 455), західноримський імператор, відрізнявся боягузтвом і жорстокістю, у 454 р. звелів убити свого полководця Аеція, позаздривши його славі як одного з переможців Аттіли на Каталаунських полях. У 455 р. був убитий сам.

41 Родан — Рона, річка у південно-західній Франції, бере початок у Швейцарії від Ронського глетчера, впадає у Середземне море.

42 Меровеус — Меровей, король салійських франків у середині V ст. Вважають, що від нього одержала свою назву династія франкських королів Меровінгів.

43 ...поле каталяуницькоє... — Каталаунські поля, давня назва місцевості між сучасним Шалоном і Реймсом. Тут у 451 р. відбулася знаменита «битва народів» між гуннами під проводом Аттіли і римлянами та вестготами під проводом Аеція, Теодоріха І і Трозімунда, що закінчилася поразкою Аттіли.

44 Тразимунд — Трозімунд, старший син Теодоріха І. Після загибелі батька був проголошений (451 р.) королем вестготів. Існує переказ, за яким Трозімунд, прагнучи помститись за батька, хотів напасти на табір Аттіли, але Аецій утримав його, побоюючись, що в разі повного знищення війська Аттіли, Трозімунд стане повним господарем Західної Римської імперії. Цей переказ використано у повісті. Правління Трозімунда продовжувалось лише два роки. Його брати Теодоріх II і Фрідеріх, вчинивши змову, убили його в 453 р.

45 ...битві каталяуницькой... — Йдеться про битву на Каталаунських полях.

46 Іберія — грецька назва Іспанії. Розрізняють: Західну Іберію (Іспанія) і Східну Іберію або Іверію (давня назва Грузії).

47 Ібер — давня назва р. Ебро в Іспанії. Мабуть, лягла в основу назви «Іберія».

48 Мос — р. Маас, бере початок у Франції (область Лангр), тече в Бельгії та Нідерландах.

49 Толеса — Тулуза, місто на р. Гаронні, відоме з II ст. як Толоса, у давнину столиця вестготського королівства.

50 Кгарумна — Гаронна, річка у південно-західній Франції, бере початок у Піренеях (долина Аран), впадає в Атлантичний океан.

51 Кольн — Кельн, давнє місто на р. Рейн, у 50-х роках стало римською колонією.

52 ...Буда альбо Будзинь... — Буда або Офен, місто на правому березі Дунаю; проти нього, на лівому березі розташоване місто Пешт. З'єднавшись, вони утворили з 1872 р. столицю Угорщини.

53 Тесалія — Фессалія, історична область у південно-східній Греції.

54 Антенор — благородний троянець, за Гомером радив укласти мир з греками, за пізнішими переказами зрадив Трою і після її зруйнування переселився до Італії, де заснував місто Патавію, сучасну Падую.

55 Венетове — венети, давнє іллірійське плем'я, мешкало на березі Адріатичного моря, у 42 р. до н. е. приєднані римлянами до Італії; вважаються слов'янами.

56 ...около Адрії... — Адрія, давнє поселення, від якого походить назва Адріатичного моря, хоча саму Адрію відділяє від нього гирло ріки По.

57 Аквилея — давній порт на Адріатичному морі, зруйнований у 452 р. Аттілою.

58 Риуус альтус — сучасне Ріальто, місцевість в Італії.

59 ...Венецією зовуть... — Венеція, італійське місто, засноване-після нашестя Аттіли у 452 рр. венетами, вихідцями з Аквілеї і Падуї Вони утворили на островах північно-західного узбережжя Адріатичного моря незалежну общину.

60 Аларик — ім'я двох вестготських королів з роду Балтунгів Тут йдеться про Аларіха І (376 — 410), який спустошив у 395 р. південь Балканського півострова, у 400 р. вдерся до Італії, де у 403 р. був розбитий Стіліхоном. Після страти Стіліхона повернувся до Італії і у серпні 410 р. захопив і пограбував Рим, помер у Козенці, за переказами, похований на дні р. Бузенто.

61 Лев І Великий (? — 461) — папа римський з 440 р. Боровся за визнання верховної влади римських пап над усією християнською церквою, але Халкідонський собор (451 р.) визнав рівним папі патріарха Константинополя. За переказами, папа Лев І купив за великі гроші мир у Аттіли.

62 Гонорія Юста Грата — дочка імператора Констанція, хотіла одружитися з Аттілою, без відома свого брата, імператора Валентинівна III, відправила до нього посланця. За Аттілу її не видали, довічно заточивши у Равенні.

63 ...Микольту, дочку короля бактриянського... — Більшість відповідних джерел, в тому числі «Казання Пріска Панійського», подають ім'я бургундської принцеси Ільдіко як останньої дружини Аттіли, інколи припускаючи, що вона могла вбити його на помсту за свій майже знищений гуннами народ.