Андрій ДМИТРУК СОН ПРО ЛІСОВЕ ОЗЕРО Фантастична повість Але він знає шлях мій, нехай випробує мене,- вийду, як золото. Книга Іова, 23. 10 Звідкіля взялася ця історія - чи то казка, чи то бувальщина? Може, виплила вона з глибини родової пам'яті? А може, склав її, приховуючи від самого себе, холодний тренований розум? Чи, може, то віщий химерний сон з'явився навіч - а може, й не віщий, а пустий і оманливий?.. Не знаю... Але щось уперто штовхає мою руку: запиши, запиши! І. Наприкінці жорстокого століття шістнадцятого,- втім, можливо, вже настало криваве сімнадцяте,- погідною літньою дниною збираючи суниці у лісі пана Щенсного, селянка цього пана - сімнадцятилітня Настя Мандрика - почула тихий стогін. Недовго шукала: під корявим старезним дубом, в заростях кропиви набрела Настя на зраненого молодого козака. Спершу хотіла закричати на весь голос, метнутися в село за підмогою, та затисла собі рота: зметикувала, що після недавніх боїв між шляхтою і бунтівниками з числа реєстрових - поранений козак у лісі не випадково опинився. Дізнавшись про Настину знахідку, пан міг наказати: посадити хлопця на палю або відправити в місто до суддів немилостивих. Через те дівчина стала мовчки розглядати сердегу, міркуючи, як би йому допомогти. Вочевидь, козак проповз чималу відстань від того місця, де його поранило. Трава була витолочена, наче по ній волочили лантух, і густо покраплена кров'ю. Біль і спека змордували пораненого, губи його спеклися, лице ховала маска з пилюки, замішаної на потові. Помітила пильна Настя й те, що драний синій жупан на козакові з дорогого сукна, перська шабля всіяна каменями, а чоботи із зеленого сап'яну не соромно й магнатові мати про вихід... Звалити хлопця на плечі не вдалося, тягти, взявши під пахви,- важко й незручно. Поміркувавши хвилину, Настя дотягла його до найближчих кущів ліщини і сховала там. Потім стрімголов майнула додому за батьком. Удовин Степан Мандрика, на диво меткий і дужий, як на свої шістдесят п'ять (Настя була його найменшенькою, два сини загинули у кримському поході), без зайвих слів запріг Гнідка і поїхав до лісу. На возі під соломою знесилений козак був таємно доставлений у Степанову хату. Вечоріло. Заслонивши вікна, при світлі скіпки Мандрика, про якого йшла слава відуна й лікаря, роздягнув пораненого наголо. Настя хотіла одвернутися, але батько звелів допомагати: - Вчись! Помру - тобі людей лікувати. Худорляве блідо-смагляве тіло козака було прооране через груди і плече двома зарубами, кров так і яріла з них. Степан бубонів, нахиляючись до глибоких ран та поводив рукою над ними. - Рубали не боляче, кололи не коляче, кров червона руда, сукровична зупинись, не виходь, залишся в рабові Божому, імені не знаю, і течи по жилочках, куди треба і як треба, а на воленці тобі робити нічого, впадеш на суху землю й пропадеш, пропадеш. Кажу, руда червона, сукровична не течи куди не слід, а течи де тобі треба й буде тобі добре, добре, а рабу Божому, імені не знаю, легко, легко! Зупинись же, руда червона, я велю тобі і ти корись: мова сильна моя і кріпка, яко камінь адамас! Зупинись, зупинись, зупинись!.. Рясний піт вкрив чоло Степанове... Чи то приборкана цілющими струменями пальців старого, чи то спритно перетиснута в знаних старим підшкірних руслах, чи справді заговорена-заклята, гусла, вщухала "руда". Але багато ще безсонних годин провели Степан з дочкою біля пораненого, ловлячи кожен його стогін, кожен порух неспокійного тіла... Лікували свіжим листям оману, звіробою, соком деревію... а на ранок, коли зовсім жалісно закричав бідолаха, Опритомнівши, знахар дав йому напитися блекоти. Дріж пробіг по обличчю, смикнулися губи під чорними тонкими вусами, затремтіли повіки, і козак розплющив очі. Сонце сліпуватим віконцем падало в ліс, останній нестерпний відблиск розплавленої міді розтривожив хворого і розбудив його. Ледве повів він головою, огледівся. Житло Степана вселяло спокій - чисте, з ошатною скромністю покуття і писаною скринею, вишитою скатертиною на столі. Про знахарство господаря свідчили чисельні пучки сухих трав, розвішаних під сволоком, а от витончені візерунки по печі виказували дівочу руку. Розчинилися двері, й поранений побачив юну господиню. Круглолиця, свіжа, мов яблуко, увійшла вона, бентежно дихаючи й опустивши вії, з горщиком і мискою в руках. Розклавши на столі нехитру вечерю, дівчина присіла на краєчок ослона і мовила якомога доросліше: - Ну, здрастуй! Чи виспався, хлопче? - Так, сестро. Але проснутися було ще краще! - відповів козак таким тоном, що господиня густо залилася рум'янцем. Втім, швидко оговталась і спитала ще суворіше: - Як звати тебе? Я - Настя... - Славне ім'я,- усміхнувся хлопець.- А мене у святому хрещенні нарекли Георгієм, та звично кличуть Єврасем. - Єврась,- повторила дівчина, зачаровано зблиснувши синіми очима. Й тут же підхопилася, заметушилась, допомогла козакові сісти вище, піднесла ложку йому до рота: - Їж! Це куліш незвичайний - його батько сам варив, тут корінці всілякі, мертвого на ноги піднімуть! Єврась слухняно сьорбав, а коли перевів подих, Настя налила йому узвару з грушок. - Ти мусиш тепер багато їсти, як наш пан! - Але він, мабуть, дуже товстий, твій пан? Якщо я буду таким, ти мене одразу розлюбиш!.. - А хіба я тебе полюбила? Який спритний!..- Встала Настя, мовби злякавшись чогось, нахилилася до Єврася й зашепотіла: - Розумієш, він якраз і не товстий! Хоч жере за десятьох, а як я,- то й за сотню, напевне! Проте, коли гості у нього або сам обідає в якого шляхтича, то закусить, вип'є не більше за інших. Зате вже коли сам засяде у своїх покоях, та звелить подавати...- Не знаходячи слів, Настя запнулася і похитала головою.- Приносять йому всього: цілі туші м'яса, борщу казан, вареників корито... Замкнеться, а через годину-другу дзвіночок дзеленчить. Слуги заходять і бачать: посуд наче пси вилизали, мусі нічим поживитися!.. - Ну то й що? Саме панське діло - жерти в три горлянки! - крізь сміх ледве вимовив Єврась. Дівчина хотіла розсердитись, але побачила, як зайшовся від власного сміху поранений, знову взялася мерщій годувати його "чудодійним" кулішем... Може, й справді були такі властивості дідової страви, чи швидше руки й посмішка годувальниці вміли лікувати - проте й тижня не минуло, як біль відпустив, став Єврась жваво орудувати ложкою, та й сон поміцнішав, хіба що непокоїла сверблячка - рани гоїлися. Настя кожного разу за трапезою потішала і втомлювала гостя невгамовним щебетом, їй нетерпілось показати себе справжньою чарівницею, наступницею батькового знахарства, але впереміж зі справжніми секретами природи раптом таємниче сповіщала таке, що козак ледве стримувався від зневажливого сміху... Якось розповіла Настя, що трава шальвія, якщо її висушити, потовкти і десять ночей поспіль тримати під місяцем,- перетвориться на живих черв'яків, цих черв'яків теж треба висушити й подрібнити, а порошком тим посипати п'яти, тоді будь-яке бажання здійсниться. Іншим разом ошелешила: соняшник, загорнутий у шовк з лавровим листом і зубом ведмедя - якщо вузлик той носити потай при собі - перетворить усіх твоїх ворогів на найкращих друзів... Особливо багато знала дівчина методів любовної ворожби. От хоч би й такого: "Знайшовши гадюку, притискають її шию рогатиною, відтак протягують нитку з голкою наскрізь через очі, примовляючи: "Змія, змія! Як тобі жаль твоїх очей, нехай так любить І жаліє мене такий-то". А тоді треба знайти спосіб, як непомітно ту нитку прив'язати до одягу коханого. Поки нитка там, він тебе кохатиме, а випаде нитка, кінець коханню!" - "Ну, хоч пилюку із жупана не витрушуй",-- не втерпів тоді, шпигнув Єврась, за що й дістав потиличника. Виявилось, поклали Єврася в Настиній кімнаті, дівчина мешкала тепер на батьковій половині, а сам Степан здебільшого ночував у дворі... Якось уранці, розплющивши очі, побачив козак старого - сидів той скраєчку ліжка. Не спитав Степан, як поранений почувається, лиш провів долонею над обличчям і грудьми Єврася, немов ловив його тепло. Скінчивши, мовив з лукавою посмішкою: - Видать, не простої крові ти, хлопче. Звідкіля родом? Попереджуючи нові запитання, Єврась відповів: - На Січі прозвали Ченцем, там і рід мій. - Але Степан мов і не почув отповіді. - А батько твій хто? - Не батьком козак славний, а ділом! - звівся на ліктях Єврась.- Сам по собі я, Степане,- таким мене і прийми! Кряжистий відун сидів непроникним, насмішкувато мружився. Кругла голова його, вкрита зверху і знизу рідкою сивою щетиною, ледь схилилась до лівого плеча. Раптом підхопився Степан, наче хто його штрикнув знизу, кинув коротко: "На Івана танцюватимеш",- і квапливо вийшов. Невдовзі козак, як смеркало, кульгав по садку, спираючись на букову палицю і Настину руку. Рани гоїлися з неймовірною швидкістю... Десь під Трійцю така задушлива, липко-спекотна ніч навалилася на землю - навіть здорові, мокрі від поту, воювали уві сні з чудовиськами, а що вже Єврась: від нерухомості, від нудьги і зовсім дурів. Хата здавалася домовиною, стеля давила на ребра - не продихнути... Охоплений якоюсь дивною маячнею, він спустив ноги на долівку. Голова йшла обертом. Крадучись, вийшов у сіни, спрагло вихилив кварту води. Безмісячної пори можна було не боятись цікавих очей - сам незчувся, як опинився у дворі. Кудлатий Бровко брязнув цепом, погрозливо загарчав - та упізнав гостя, холодним писком тицьнув йому в руку. За перелазом ледь біліла вулиця, вигинами поміж чорних садів під яскравими зорями збігала до річки. Насолоджуючись своєю спритністю і легкістю, Єврась безшумно поспішав під кручу назустріч свіжості води. Гарячий, тонкий, наче борошно, порох ніжив босі ноги... і Дніпро був придавлений важким, майже зрідженим повітрям, ледве колихалася густа, в неясних полисках маса. Чернець попробував ногою нагріте мілководдя... М'який, потужний шурхіт промайнув над ним, порив вітру підняв волосся. Більший за найбільших орлів птах ковзнув, гасячи зірки, геть від берега. Затим учувся недалекий сплеск і відчайдушний жіночий крик. Швидше за власну думку, котра ще не встигла поєднати політ нічного птаха з моторошним воланням, козак кинувся у воду. Борсання чулося все ближче, сильне, невтомне. Загрібши щосили, зомлів Єврась, далися взнаки рани, захлинувся, випірнув, очумався. Щось темне билося перед ним на хвилях несамовито борсаючись. Серце Єврася зайшлося, коли в плече йому вп'ялися довгі гострі нігті... Та то була лише жінка, вся обтягнута простою одіжжю, що тягнула купальницю на дно. Інтуїтивно відчув козак: вона чекає порятунку і разом з тим люто ненавидить і себе за те, що безсила, і його - рятівника, тому що він застав її в мить безпорадності... Охоплена смертельним жахом, жінка кинулась була до хлопця, але наступної миті з гнівним вигуком відштовхнула його. "Жартуєш, голубонько!" - прохрипів Єврась і спритно намотав на руку її косу. Коли ноги нарешті торкнулися дна, Єврась випустив утопленицю. Вона мовчала і не квапилась виходити на берег. Струнка тінь здавалася погордливою і далекою, наче небо. - Спасибі тобі, добра людино! - нарешті пролунав високий рівний голос.- Тепер іди, я хочу побути одна, викрутити одежу. Адже ти не зобидиш врятовану?.. - Бачив я, великий птах упав на воду! - обережно почав Єврась.- Потім твій крик почув... Чи не він бува заніс тебе? Кажуть, є в басурманських землях такі птахи, що і воза з волами можуть забрати... - НІ, порятівнику мій! - відповіла жінка, і козак учув у її голосі затаєну ненависть.- Люблю я кататись вночі одна в човні, веслую непогано. Але перекинувся мій човник і пішов на дно. На моє щастя, ти опинився поблизу. Здається мені, ти не тутешній? Жінка провела ніжним пальцем по рубаному шраму на плечі Єврася, наче бачила в темряві. - Вгадала, не тутешній я! - одказав хлопець, не маючи сили перервати розмову, а вести далі балачки - однаково, що йти по тоненькій кризі.- Ходжу по білому світі, шукаю свою долю. Чи не ти, бува, моя суджена? - Високо мітиш! - Не вище орлиного польоту, красуне... Немов чорт попутав Єврася - став стовпом і не йшов, шкірою вже відчував, як пашить злістю ця висока нерухома жінка. - Я подякувала тобі, козаче,- чого ж іще?! Іди, прошу, дай мені обсохнути... Коли хочеш, скажи, де тебе знайти - пришлю винагороду... Усміхнувся про себе Єврась, уявив, яку винагороду вона прислала б... А вголос мовив зухвало: - Грошима не віддячують за добре діло. Краще поцілуй мене! - І ти підеш? - Слово честі... Вона лиш злегка завагалась - бридливим дрожем гордячки. Губ Єврася торкнулися сухі гарячі вуста. Мов укус чи удар невидимого бича, трусонуло його з голови до п'ят... Щось зблиснуло у вишині за спиною козака - зірниця або метеор - влітку їх чимало. Осяялась темрява, і він побачив впритул біля себе, немов яйце з ніжно-білою, сяючою з середини шкаралупою - бездоганний овал лиця... Великі очі, з диким і скорботним блиском, примхливо і різко вирізьблений прегарний рот. - Іди,- сказала вона, знову, пірнувши в темряву.- Чи слово козака уже нічого не варте? ...Темним шляхом поспішав він на гору: все учувалося хлопцеві, що зараз дістане його канчук, переверне нутро, або зашумлять над ним велетенські крила. II. Місяця за півтора до того, саме на Бориса й Гліба. звелівши двом холопам вилити на нього цебер крижаної води, видудливши глек пива, прийшовши до тями, але все ще хилитаючись і каламутно дивлячись на світ Божий, під полудень вийшов з дому ясновельможний пан Казимеж Щенсний. Незважаючи на спеку, накинув шляхтич поверх гаптованого жупана довгополий зелений кунтуш, надів шапку хутряну з павичевим пером, прикріпленим рубіновою застібкою. Гості після цілонічного застілля, осовівши більше від господаря, по одному сходили у двір, де їх дожидалися козаки-служники, конюхи з осідланими кіньми, псарі зі смиками скімливих рябих хортів - купа народу в біло-зелених кольорах дому Щенсних. Підтримувані догідливими руками, п'яні пани ледве повстромлювали чоботи у стремена; вже сидячи верхи, вихилили по чималенькому кухлику "на коня" й швиргали срібний посуд об землю. Та ось, лупцюючи канчуком низькорослого бахмата*, вилетів наперед горбань - панський ловчий, оглушливо гикнув, і вся зграя, ревучи, гавкаючи, з несамовитими вигуками лавиною ринула геть із двору. Чистісінько як ота дика гемонська охота, про яку розповідають старі люди і яку, не доведи, Господи, побачити, хоч одним оком... Тим часом у своїй світлиці нагорі прибиралася господиня маєтку, пані Зоф'я. Гурт дівчат метушився навколо неї, передаючи одна одній і обачно надіваючи на пані: панчохи лляні, сорочку з найтоншого полотна, оздоблену мереживними прошвами, нижню спідницю, атласний ліф зі шнурками плаття оксамитове кольору перестиглої вишні... Причепурюючись, Зоф'я довго перебирала в кипарисовій скриньці уламки крижаного сяйва - діадеми, дармовиси, брошки, що коштували череди корів... Нарешті взяла подвійне діамантове намисто, сережки паризької роботи. Довгі каштанові коси недбало закрутила на маківці, сколола шпилькою з гербом Щенсних. Покоївкам було велено йти. Наче чекаючи когось, пані Зоф'я походжала по кімнатах, прискіпливим поглядом роздивляючись себе в дзеркалах. Похмурий рублений домище з вузькими вікнами-бійницями лише зовні скидався на фортецю, усередині - блищав розкішшю. Були в покоях Зоф'ї і дивани з атласними подушками, і комоди з ебенового дерева. Знічев'я торкнула господиня слонову кістку клавесину, змахнула порошинку з шахового столика, викладеного квадратиками нефриту і яшми. Впурхнула дівчина: присівши, розіпнула спідницю - подив бринів у її голосі: - Пані, до вас... - Знаю. Проси, проси мерщій!.. І не дивно, що здивувалася розпещена хатня холопка: як і вся челядь, вона більше від самих панів зневажала чорний люд, і носик морщила гидливо, впускаючи гостя. Не шляхтич із сусідських, з ранку, мов буряк, червоний від винидла, з "вонсами закренцоними"*, хриплий, громоголосий, бухав чоботищами по дубових сходах - нечутними кроками піднімався літній чоловік. Сиве до плечей волосся його було рівно підрізане над бровами, лице сухе, повіки скромно опущені. Сіра груба сорочка, вовняна свита до колін, в руці повстяний капелюх - хто з мужиків Щенсного в будень вдягався інакше? Але дивно зустріла старого горда пані Зоф'я. Нетерпеливим покриком витуривши геть покоївку, раптом низько, немов перед королем, присіла і поцілувала мужичу руку, несподівано пещену, зміїстим пальцям якої дуже личили б перстені... Доброзичливо посміхаючись, гість торкнувся її чола. В очах прибульця відсвічувалась суцільна тьма: ні білка, ні райдужки, два смоляних озерця. - Тобі б поберегтися, Учителю! - мовила Зоф'я, посадивши старого, й сама примостилася скраєчку крісла, наче дівчинка перед строгим вихователем.- Казимеж поїхав на полювання, потрапити йому на очі - біда... До того ж з ним поручник Куронь--я тобі розповідала про цього жартівника. - Вчора я взяв проби води з різної глибини, Зосю,- наче й не почув попередження гість. Мова його, така книжно-доладна, аж ніяк не відповідала зовнішності.- Результати вражають, особливо коли довести до кипіння й спостерігати за парою... Та, на жаль, все припиняється через кілька хвилин - схоже, що властивості невіддільні від загальної маси... А можливо, від якихось донних джерел, ручаїв? Треба було б усе вивчити досконало, перш ніж... Не доказав старий, стулив безбарвні губи. - Я досі одного не розумію, Учителю! - підпершись кулачком, замислено мовила Зоф'я.- До чого... до чого вся твоя затія, труд такий важкий і тривалий? Чи не простіше було б обнести озеро міцною огорожею, глибоким ровом? Або насадити густого лісу, непрохідного, щоб і миша не пролізла?.. Гість похитав головою. - Треба дивитись далеко, доню моя. Чи можеш ти бути впевненою, що твій онук, або правнук, маючи інші думки, аніж ми з тобою, не зламає оту огорожу, не викорчує ліс? - Але навіщо тоді сила того, що стоїть за твоєю спиною? Навіщо всі його таємні помічники й слуги? Хіба не можна вчасно зупинити знахабнілого шляхтича?! *Бахмат- татарський кінь. * Вонса закренцоне - закручені вуса (польськ.) - Шляхтича можна. Десяток, сотню шляхтичів, Але... чи знаєш ти, що таке холопські бунти? Ще у всіх на пам'яті Наливайко. А незабаром будуть повстання, набагато грізніші й більші! їх нікому не зупинити... Господиня здригнулася від зловісного пророцтва. - То, виходить, Іншої ради нема? - Нема,- мовив Учитель, підводячись.- Тільки знищити, закидати землею. Я залишусь тут і сам буду керувати роботами. Панові Казимежу й іншим відрекомендуєш мене як німецького земляних робіт майстра, або ж голландського, якщо німці не до вподоби! Мовами, ти знаєш, я володію всіма. - Безперечно, ти залишишся у мене, пане майстер! - також підводячись, тоном ствердження, а не запитання, сказала Зоф'я.- Чоловік буде щасливий, якщо ти нам розповіси за трапезою про свої мандри до Єгипту, Індії або до царства червоношкірих за океаном. - Запрошення твоє приймаю з вдячністю, Зосю,- хоч і вбити мене може гостинність вельмишановного пана... Проте дозволь мені спочатку привезти й поставити в якому-небудь хліві воза з необхідним начинням. - Прошу, пане мій! Тут усе віднині належить тобі. Просікою, прокладеною серед предковічного лісу, мчали хорти, а слідом сунула кінська лава, наздоганяла одиноку, вкрай перепуджену косулю. Червоні й лазурові кунтуші панства, сірі свитки єгерів, біло-зелені жупани козаків-служебників і над усім оцим - колони щоглових сосон, а вище, над нерухомими кронами, тепла травнева синява... Уланський поручник Куронь, кремезний чолов'яга з поораним віспою обличчям й білуватими скаженими очима, летів попереду всіх, розпластуючи замиленого коня. Несподівано зграя, що вже висіла на копитах косулі, стишилась і відсахнулась, немов від вепра-сікача, кілька псів, скавулячи, шкеребетьнули в кущі. Тикаючи перед собою ціпком, просіку перетинав дідок - сива грива, свита до колін. Косуля, відчувши позаду заминку, стрибнула вбік - тільки молодняк затріщав. - А-а, пся крев, пся вяра!.. Вершники що було сили шмагали переляканих собак і псарів, котрі намагалися знову нацькувати зграю на слід. Куронь, лаючись, замахнувся канчуком на "старого лайдака". За поручником числилось вже з десяток забитих до смерті, затоптаних копитами, порубаних шаблею чоловіків та жінок - допоки все сходило уланові, родичеві великого магната... Але тут, Бог його зна чому, сталася прикра осічка. Рвонувся жеребець Куроня, вдарив задом. Вправний вершник, улан, лаючись ще з більшою люттю, ледве втримався в сідлі. Але, не чекаючи перепони, з усього розгону налетів іззаду жеребець Щенсного. Наче тараном збитий з коня, поручник гепнувся об землю, лоба і щоку здер об кору сосни. Тим часом, ніяк не реагуючи на таку бучу, дідок неспішно перетнув просіку й, накульгуючи, зник у гущавині. Навіть наймолодші й заповзяті не наважилися чомусь кинутись за ним. Пан Казимеж, відчувши, що не втримається на схарапудженому коні, кинув холопам поводи й хутко сповз на землю. А щоб челядь, бува, не подумала, що їхній пан з переляку так не вельми ловко спішився, Щесний вдав, що поспішає допомогти поручникові. Втім, Куроня вже підвели і гримали попід руки єгері, кров рясно капотіла на його мундир. Простягнувши руку офіцерові, пан Казимеж підбадьорливо вигукнув: -- Ет, пане Стась, такому рубаці, як твоя милість, зайва подряпина не завада, тільки дамам ще миліший будеш! Я ж обіцяю під час обіду вилікувати твої рани найліпшими ліками - барильцем рейнського! Не прийнявши руки, улан люто зблиснув очима на заюшеному обличчі й просичав, хапаючись за шаблюк - Клянуся Божою Матір'ю Ченстоховською, пане, ти, видно, вже висушив те барило зранку, а то чом би було налітати на мене, мов лихий татарин! - Та хіба ж я винуватий, твоя милість, що твій кінь раптом зґедзався?! - ще мирно, але вже беручись войовничим рум'янцем, запитав Щенсний.- Не можна було ніяк звернути... - Знати нічого не хочу! - несамовито вереснув Куронь, вихопивши шаблю.- На землі твоєї милості, твій мужик, хам, напускає мару на уродзоного шляхтича і безкарно зникає! Захищайся, милостивий пане, а ні... - Ого, це інша справа!.. Пан Казимеж вирвав з дорогоцінних піхов турецьку шаблю. Бризнули іскри... Гості, слуги, козаки звично розступилися, утворюючи коло. Азартно рубалися пани... Увечері того ж дня при світлі смолоскипів тихо розчинилися важкі ворота панського двору. Сама пані простежила, щоб без перепон в'їхала у двір запряжена волами велика халабуда. Візник, мов сіра баба, сидів на козлах, закутаний рядниною. Один із стражників крадькома перехрестився... Пі. - Куди тебе чорти несуть? - пошепки спитав Степан, побачивши на порозі Єврася. - Даремно не спиш? батьку,- так само пошепки одвітив козак, обидва боялись розбудити Настю.- Я вже одужав і зумію за себе постояти. - А я не заради тебе піднявся,- Господар усміхнувся звичною своєю хитринкою, наче знав щось таємне про свого співрозмовника, але не хотів казати,- Зілля є таке, що тільки вночі варити треба. Єврась глянув - на Степановій половині бігали по стелі відблиски вогню з печі. - Чи туди зібрався, чи подумав? Мабуть, Настя уже натуркала вуха? - Сам ти, видать, з чортами знаєшся! - крутнув головою козак. - Не важко здогадатися... Про застави знаєш? - Слава на воротах не висить. Знаю давно і без твоєї дочки. - Ну, йди! - махнув рукою господар.- Тебе все одно не втримати - не сьогодні, так завтра втечеш... Флягу хоч взяв? - Аякже... Вклонившись вдячно старому, пішов Єврась геть з хати - і розтанув у темряві. Хто бачив його, хто чув? Босоніж промчавши по вулицях поснулого села, козак мимоволі завмер біля дніпровського схилу: чи не майнуть м'які широкі крила?.. Досі стояло перед Єврасем лице врятованої, світилося дивною білиною в сполохах зірниць, палали грізні, безпорадні темні очі... Так живо стояло це перед очима, що заступало навіть квітучу молодість Насті. Ну, славна дівка, хороший товариш - чого ж іще?.. А поцілунок той, що огненним ударом струсонув усе тіло, не виходив Єврасеві з голови. Цього разу хлопець пішов до річки не протоптаною стежкою, а подався навмання кущами дроку по гребеню кручі. Чітко виднілися за рікою і похмуре, поцятковане вогнями громаддя панського будинку, й оддалік білі мазанки села, а ген там і стіни монастирські, і баня церкви святого Ілії... Знайшовши вузьку козину стежку й збігши по ній, побачив козак над світлим тремтінням води стару вербу, спалену блискавкою. Під її корінням заздалегідь був захований човен. Боячись, щоб не плюскотіло, Єврась загрібав сильно, але обережно. За річкою, на пологому березі двома рядами горіли багаття. Поміж ними, наче по широкій вулиці без хат, снували людські тіні і долинав звідти безперервний гамір. Щось гуркало, скрипіло і немов сотня тупих дзьобів довбала грунт. Далеко обігнув Єврась те зловісне місце. Нижче за течією, сховавшись за мисом, човник розпанахав суцільний килим латаття. Тут повинен був впадати в річку ручай - єдина надійна дорога через ліс, під густими кронами, куди не проникало слабке місячне світло. Безтурботне дзюрчання задзвеніло доброю звісткою. Вправно орудуючи веслом, Чернець спрямував човника в гирло ручая. Далі рушив пішки, ступаючи в прохолодні лоскітливі струмені. Немов тисячею розчепірених рук ліс заступав небо над козаком і зімкнувся за його спиною. Зір більше не допомагав. Довкола скрипіли конари, то шарахався в граві хтось прудкий, то скрикувала й билася спросоння якась пташка. Козак не дуже боявся звірини, добре володів кривим турецьким кинджалом, непокоїла лише можливість зустрічі з нечистою силою, яка, ходять чутки, тут частенько бешкетує. Висів, правда, на гайтані хрестик з пучкою чудотворних мощів києво-печерського схимника - святиню цю ще Єврасева мати з рідної хати взяла, коли потрапила в полон, і зуміла зберегти через усі літа неволі. Проте хтозна, які хитрощі придумає бісівське кодло? Казали старі люди, часом так обійде вража сила, що і сам хреста знімеш. Не раз ввижалися Єврасеві, то зблиск крізь кущі зеленого круглого ока, то легкі кроки і чиєсь хіхікання. Раптом спіткнувся він босою ногою об мокрий корінь, спалах болю осліпив його й заступив усе. Приверзлось: прудко-холодні пальці вже впиваються в потилицю. Стримався, не скрикнув і не впав. Прихилився лише спиною до дуба й, розтираючи забиту ступню, зрозумів Єврась, що стало краще видно! Темрява відступила! За стовбурами дерев неподалік тремтіли червоні відсвіти. Там розклали багаття. І воднораз той вогонь, такий затишний і рідний, став козакові страшнішим за всіх отих чортів та упирів. Єврась пригнувся і поповз руслом, спираючись на руки й коліна... Підступний друг ручай привів до самої застави служебників. Козак добре чув форкання коней, людську розмову й п'яний регіт. Ось дзенькнула сулія об край чарки... Він уже бачив шапки тих, що сиділи довкола вогню, і біло-зелені жупани. Диво, яке лежало посеред землі пана Щенсного, охороняли пильно... Спритний і гнучкий, мов лісовий кіт, оминув би Єврась заставу, та несподівано прямо перед ним вигулькнула гостровуха собача морда. Зачувши чужака, пес загрозливо лайнув. Але хитрощам бойовим Січ навчала непогано. Вибираючись в путь, натерся Єврась чорним земляним маслом. І тепер, не витримавши бридкого їй запаху, псина лише потопталася, погарчала, але навздогін не кинулася. Зате, для своєї досади, побачив Чернець попереду вирубку, зарослу високим бур'яном. Відблиски багаття вільно лягали на пустище, а за сотню кроків, під тополею, горіло друге багаття і там також виднілись люди. - ...Не знаю, братику, що там заховано, в тому озері, або, може, вода наговорена! Не знаю... Та тільки є повір'я, що ще князі давньокиївські посилали по цю воду - та від того, мовляв, і всіх ворогів перемагали. Був час, за татарами стало те озеро, варту тримали біля нього, воду в бурдюках возили своїм ханам. Але тим начебто не допомагало, а навпаки... Потім литовці, чи що, тином обносили. А тепер ось наш Казимеж стереже пильніше, аніж свою казну... Так одного вечора розказувала Єврасеві схвильована Настя, коли козак, кволий від ран, сидів з дівчиною під старою яблунею в Степановому саду. - Я тобі глек тої води принесу, сама дізнаєшся які від неї чари! - обіцяв тоді Чернець. І сидів у Степана, хоч і майже одужав, бо кортіло дістатися до того озера. А ще не йшла з голови та зірниця над Дніпром, удвоєна поглядом сумних очей. Коли б ще хоч раз побачитись! Тепер, залишивши русло, повз Єврась через вирубку, як вчили його старі запорожці - звиваючись мов гадюка, щоб ні спина, ні зад не випирали... Пика уткнулася в кущ кропиви поряд з його шиєю. Гра тіней від великого вогню збила руку біло-зеленого, але він знову замахнувся, розкрив рота: - Гей, хлопці, сю... Але закричати не зміг. Єврась перекинув його, шарпнувши за чобота - і, навалюючись усім тілом, хотів оглушити кулаком. Проте дужим і звичним до рукопашного бою виявився служебник: затиснув він голову Єврасеві й спробував її звихнути. Вже млосні сполохи попливли перед очима козака, страшний біль перехопив віддих. Видно, саме тіло, не кероване розумом, знайшло як вчинити. Коліном Єврась ударив служника в пах, і коли хватка на мить ослабл'а, вислизнув і вихопив кинджал... Криве лезо увійшло в ямку під борлак, захрипів служебник, забулькав... Не вперше доводилось козакові в чесному поєдинку вбивати ворога, та кожного разу після того свинцевий присмак довго залишався на язиці. Здавалось щораз, не кров то, а дорогоцінна рідина стікає в землю. Прикро було йому забирати чуже життя. На заставі стривожилися, хтось кинувся до коней. Повзти не було сенсу. Пригинаючись, Єврась одним духом перемайнув вирубку і зник. Навздогін йому свиснула куля. Кільцем розташував пан Щенсний застави довкола озера, а побіля берега варти не виставив. Та й навіщо? Озеро само себе оберігало краще, аніж фортечні мури. Чіпке дрібнолісся, завали гнилизни, кущі суціль звиті ожиною й хмелем; а далі, немов військо з піками, густий рогіз, очерет до неба, рідкі віконця, вкриті ряскою, приховували трясовину... Тільки аж посередині улоговини, куди не сягала навіть тінь від шатра соснових лап, лежало рівне правильне коло, в якому відбивався тонкий серпик місяця. За вирубкою Єврась знову натрапив на ручай, і той, допровадивши хлопця до місця, щез в очеретах... Чував козак, що є на світі краї, де ані зими, ані снігу не буває, і росте там страшенний ліс. Людина в таких хащах кроків сто зробить і може вже не повернутися: в плющах усіляких заплутається, шпичаки подеруть його, комарі закусають, болото засосе... Пригадав Єврась ті розповіді. Наосліп рубав і шматував перед собою кинджалом, побоюючись, аби не розступилось під ногами мульке дно. Та ось, зробивши відчайдушний ривок, продерся крізь останній заслін і шубовснув у чисте літепло. І... нічого не сталося з ним. Легко тримався на поверхні, тільки заважали мокрі шаровари. Хотів уже Чернець наповнити мідну флягу - старий Степан розгадає, яка тут таємниця в цій воді. Та тільки зиркнув в глибину, помітив під собою тепле, оточене ореолом світло. Немов велика лампада горіла на дні або дотлівала зірка, скотившись з неба. Зачарований таємничим світлом, козак пірнув - і сніп проміння, схожого на сонячне, вдарив йому в лице, засліпивши! ...Ба ні. Справді сходило сонце над дзвінким сухим осіннім степом. Тліла чорна стерня, плівка інею лежала на чорних грудкам У сухому прохолодному повітрі гулко летить кожен звук. Колами ширяють під сухим небом терпеливі шуліки. Ждуть... Наростає гуркіт копит, рвуть слух несамовиті, умисне застрашливі крики та завивання. Скаче полчище вершників на коротконогих конячках. Татари? І схоже, і не схоже. Чимало вершників оголені до пояса, але всі в шапках з вовчого хутра чи залізних ковпаках, на лицях сатанинські маски, зроблені з заліза або висушеної шкіри. Що попереду знавіснілої кінноти? Перетинав поле крутобокий насип, перед валом викопаний рів, а перед ровом смуга загострених паль. Добра оборона! Падають стрімголов коні, а один уже б'ється з несамовитим іржанням, нахромившись животом на палі. Ось авангард докотився до рову: хто перемахнув, хто повалився... Крик і тупіт ставали нестерпними. Єврась бачив, наче стояв поряд,- як впав із сідла молодець, вдарився об землю, спробував був встати, але копита задніх пройшли по ньому, ламаючи з хрускотом ребра... Спішені кочівники вже дерлися на вал, один схопився за горло і покотився у рів, другий неначе захотів лобом просвердлити дірку в косогорі. Лежачи за нашвидкоруч зробленим бруствером, лучники впритул збивали нападників. Купка степняків все-таки видерлась нагору, назустріч їм кинулись бородаті воїни в кольчугах, дружно змахнули мечами... Сильно стисло груди, відчув козак, що борсається у важких обіймах води. Забракло повітря, Єврась рвонув на поверхню. І привиділося йому в ту коротку мить, доки пробкою не вилетів під зорі, що картину степу і запеклої битви навкіс перекриває інша жива картина, прозора, мов слюда, але така ж чітка до дрібниць... Сірим курним шляхом тягнувся велелюдний натовп. Люди різного віку перемішалися, наче різнобарвні вівці, босі селяни в полотняних штанах і сорочках; причепурені молодиці з немовлятами, понівечені з голими черепами козаки, якась панна в блакитному плащі, на волоссі золоте очолля; коваль, який не встиг зняти дубленого фартуха... Обабіч - вершники в шкурах з нашитими бляхами, світле волосся до плечей, на шоломах роги турячі - перегукуються сміючись, пригощають бранців ударами довгих канчуків... А он і зовсім кепсько: дебелий чолов'яга з солом'яною бородою довкола бурякових щік напхав повного воза хутра, дорогоцінного начиння, сам всівся зверху й регоче, поганяючи не волів, не коней - жінок в драних сорочках... Хвилину відпочивав Єврась, розкинувши на воді руки й ноги. От тобі й озеро! Тепер є про що розповісти Степанові й Насті, про що розпитати мудрого старого. Боже правий! Задивився на підводні дива й мало не забув набрати води. Хотів був Єврась зачерпнути з поверхні, та щось стримало його. Добре віддихнув, затим відкупорив флягу і, заткнувши пальцем шийку, пірнув у глибину, де вабливо сяяв сонячний згусток... Проте, вже не сонячний - брунатно-малиновий, похмурий! Цього разу козак пірнув значно глибше, і видива були інші, навівали жах. По обидва боки широкої долини горіли пагорби, розбурханий вогонь гуляв по траві, валом підступав до дубового гаю, і дерева з тріскотом спалахували. Сонце, зіскулене й жалюгідне, гойдалося в димовій задусі. Долиною на товстоногому коні під розкішною попоною неквапно їхав рудобородий кремезний чоловік. Брови його були насуплені, лице змащене жирною чорнотою. Весь він сяяв кривавим золотим обладунком. Довкола вершника, одвертаючись, аби ненароком не зустрітись з поглядом його тигрових очей, вигарцьовували Лицарі, геть заковані в залізо, а через плече у кожного леопардова шкура. Вершників притьмом обганяли піші воїни зі щитами мало не вищими від свого зросту. Передні завзято збивали вогонь, аби володар зі свитою безпечно проїхав по попелищі... Розрізняв Єврась й інших людей, котрі скрадалися за чужинцями. Буйногриві, одягнуті в легкі куртки й штани, що облягали, вони несли потужні луки. Один із кінної свити, велетень із себе, ,забачив переслідувачів і, піднявши меч, повернув коня крізь вогонь на схил пагорба. Та тільки-но наблизився до кущів шипшини, яку оминув вогонь, як свиснув аркан і, падаючи спиною на кінський круп, латник задер фарбовану хною - як і в царя - бороду... Опам'ятавшись, козак висмикнув палець із фляги, зачекав поки вона наповниться й сильно загріб, йдучи на поверхню. Щось спалахувало, огортало різними кольорами, спливали обличчя, одні спотворені, інші - незворушно-байдужі; панорами боїв, переселень, дивовижних міст і сіл. Єврась поспішав хлипнути повітря... Причаївшись у чагарниках на мілині, стежив Чернець, як снують в лісі хвости факелів, чув лайку панських вояків. Щільно оточили озеро. Що ж, вся надія на удачу... Раптом Єврась подивовано завважив, що бачить так, мов удень. Ні, не факели допомогли. Щось інше, незбагненний зір, немов світлою лінією, обводив кожен стовбур і листочок, і фігури служебників. Але того мало: Чернець відчував і тих, кого заступали дерева, і навіть маленьку сполохану дичину, мабуть, зайця, якого нічна веремія загнала в зарості папороті. Не встигши як слід усвідомити свою нову здатність освоєння світу, Єврась попрямував до берега... Господи! І звідки йому було знати, що саме тут, у непролазному плетеві корчів, трав, починається твердий грунт? І за дня не помітив би тієї межі. Впевнено скаламутивши застояну прибережну воду, козак рушив уперед... але за кілька кроків став, мов укопаний. Міг поклястися - під лататтям, прямо перед ним вікно трясовини, туди або гулькнеш мовчки, або, якщо здіймеш ґвалт, витягнуть біло-зелені - прямо на шибеницю. Що за дар несподіваний, чарівницький, вів тієї ночі молодого козака, що допомагало йому легко оминати і гострий сук, і пожадливі шпичаки, і виямки? Ручай-поводар вже став непотрібним... А як біг Єврась: без жодного шереху, не по-людськи швидко, стелячись урівень з підліском - навсправжній вовкулака! Тепер він глузував над незграбними сліпими панськими нишпорками, котрі снували довкола. Хрускіт з-під їхніх чобіт громом долітав до Єврася, за тридцять кроків бив у ніздрі запах тютюну з чиєїсь люльки, забивав дух перегар... Ось вже й ліс скінчився, попереду річка, тепер для Єврася молочно-мерехтлива; але тут навперейми кинулась тінь істоти, такої ж спритної і чутливої, як він сам. Кудлатий з щелепами-капканами пес, натасканий ловити втікачів-холопів, мовчки кинувся на хлопця, лапищами штовхнув у спину... Колишній Єврась, перед походом на озеро, оце вже був би розпластаний на землі з міцно затиснутою собачими щелепами горлянкою - не до смерті, а поки не з'явиться господар. Нинішній - вислизнув гвинтом так, що собацюра спіткнувся й мордою проорав пісок. Не дав Єврась йому встати,- блискавичним прийомом,- Бог зна, де й вивченим,- рубонув звіра долонею поза вухом... Пес, який легко й вовка завалив би, гегнувся набік, з хрипом корчачись. Не гаючи часу, й навіть не шукаючи човна, Єврась з розгону шубовснув у річку. Довго-довго не показувалась його голова, наче і під водою міг тепер дихати, щасливець... IV. * І з і д а - одна з головних богинь Давнього Єгипту. Кібела- богиня кохання і родючості у фінікійців, А у травні, після Миколая, було так... Засмажений гусак з майстерно піднятими на дротах опереними крилами й шиєю проплив на високо піднятій слугою карбованій тарілі. За ним на двох слугах потягся опецькуватий підсвинок, обкладений кров'янкою. Пронесли в порцеляновому супнику чорнину - суп з гусячої крові, заправлений оцтом, фаршировану щуку під хріном, гусячі шийки, начинені телятиною, салом і грибами. Тягли казан гарячого бігосу - улюблену панову страву - тушковану капусту з червоним вином та шматками свинини... Пані Зоф'я, ледь кривлячи губи, спостерігала, як ціла процесія слуг поважно проносить глеки й бутлі, збани меду, сметани, кисілю, пишні хліби й солодкі пироги. Все це зникло в покоях пана Казимежа, де й сама Зоф'я рідко бувала. Відтак двері зачинились, брязнули засуви. Слуги щезли, мов примари... Втім, Зоф'я добре знала, що ці люди позаочі скажуть про свого пана, як сміятимуться, як лаятимуть. Бо не можна при здоровому глузді звикнути до трапез Щенсного. Адже не гостей пригощає, не гамірливу довколишню шляхту, яка полюбляє гульнути в сусіда-багатія: сам-один жирує пан Казимеж, замкнувши двері! І впорується з таким столом, що півсотні голодних людей не подужали б... Не мине й години, як ті ж слуги будуть виносити із панської їдальні дочиста обгризені кістки,- навіть мозок висмоктаний,- порожні глеки, дзбани, наче їх піском драїли. Тихі, скрадливі розмови точаться на кухні, в людських, псарнях, стайнях про те, що годує пан ненаситного чорта; ні, не чорта, а змія, що залазить до пана через комин; та ні, не те і не те - внадилися до пана мерці, котрих предки Щенсного звели безвинно в могилу; годує їх - таку кару наслав на нього Господь!.. Презирливо усміхнулася пані, згадавши холопські байки, й крутнувшись на червоних каблучках, пішла на свою половину. Там нашвидку поправила зачіску, сіла до столу й стала чекати. Обідня пора була обов'язковою і для пані Зоф'ї, тому двійко дівчат принесли закуски, цукрову здобу та графин з журавлиновою наливкою. Коли одна із служок поставила чарку, пані підняла білий палець; - Ще одну! Вдарив годинник у вітальні, й увійшов, спираючись на палицю, літній міщанин у сірому камзолі, коротких штанах, білих панчохах, туфлях з пряжками. Не одразу можна було упізнати в ньому Вчителя. В руці гість тримав капелюха з високим наголовком. З кишені стирчав паперовий сувій. Недбало вклонившись, Учитель сів у крісло, спитав дозволу запалити люльку. Потім налив Зоф'ї й собі, поштиво просалютував чаркою, відпив. - Розказуй, ваша милість, які новини,- мовила пані, котра вже давно нетерпеливо притупцьовувала ніжкою. - Погані новини. До нього не можна підступитись. Четвертий день корчуємо гущавину, та все дарма: так звилося, неначе ковтун, а мокрі дерева й сокирою не візьмеш. А лізти далі небезпечно - трясовина... - Так що ж робити?- Рум'янець різкіше проступив на зблідлих щоках Зоф'ї.- Може, все-таки... - Ні,- м'яко, але твердо перебив старий.- Ми на це не матимемо благословення. Я казав тобі про майбутнє,- там нищівна буря. Через те - нашу справу необхідно довести до кінця...- Він поплескав по кишені, де були папери.- Тут мої задуми, які ти допоможеш здійснити! Знадвору долинув крик майже як людський. Різали барана - напевно, панові не вистачило готових страв. Помітивши досадливу гримасу Зоф'ї, гість сказав з похмурим лукавством: - У пана Казимежа знову веселе товариство... - Змій великий!-так і кинулась пані, з жахом зиркнувши на Учителя.- Звідкіля, ваша милість?.. - Ай, ай, ай!- вдавано насупився той.- Відколи ти почала сумніватися щодо вміння твого наставника бачити? Зоф'я опустила повіки. Старий неквапливо налив собі ще чарку, виклав папери на стіл. - До діла, красуне моя...- Він розгорнув план.- Оскільки неможливо дістатися туди по суші, оберемо інший шлях!- Пещений ніготь прокреслив папір.- Вириємо канал, починаючи від річки. Він поступово вбере в себе і драговину, і зарості, й саме озеро! Проклята вода розчиниться в Дніпрі...- Учитель вихилив наливку.- Це не все: я поведу канал далі на милю, і з Дніпра до твого дому приставатимуть кораблі, як у великих європейських вельмож... - Але що на те Казимеж скаже, чи дасть коней для такої великої роботи? - Та невже ослабли твої чари?- Розвів руками старий.- Не повірю нізаща... - Ти все такий, як і двадцять років тому!- Пані похитала головою чи то захоплено, чи докірливо.- Нітрохи не старієш... Пам'ятаєш, як завидів мене вперше, в монастирі біля Сандомира? Далебі,- в тебе, видно, таких учениць по світі, хоч греблю гати... Ігуменя матушка Сте-фанія, приятелька нашої родини, викликала мене до себе в келію, а там вже і ваша милість сиділи, тихий та ласкавий, наче святий самотник. Матушка попередила, що ти хоч і не духовна особа, але вельми мудрий і обізнаний в богоугодних науках - і хотів би посвятити і наставити одну з монастирських пансіонерок, і вона вибрала мене - найстараннішу та виховану краще за всіх. Це я старанна й вихована!- Зоф'я пирхнула.- Здається, ти одразу збагнув, з ким маєш справу. А втім, тобі саме така й була потрібна. Пригадуєш? Ми з тобою щодня гуляли в саду або за огорожею в лузі. Спокусник, ти розповідав про страждання перших християн, про любострасні містерії Ізіди й Кібели*, про світ таємничих сил, недоступний для профанів. А потім якось почав запитувати... - І серед перших запитань,- жваво підхопив Учитель,- було: як ти розумієш історію праведного Іова, майстерно викладену в Біблії. Не сприйми мої слова за образу, але не тямила ти нічогісінько. Просто переповіла по-дитячому, як той, що назвав себе Творцем Всесвіту, і Князь Пітьми побились об заклад, мов два псарі про достоїнства собаки, чи витримає праведник жорстокі випробування: злидні, смерть своїх дітей, чи останеться вірним Отцю небесному?.. І, вислухавши, шепнув я юній пансіонерці: якщо сам Творець, Зосенько, засумнівався щодо свого творіння, чи не означає це, що Князь Пітьми набагато сильніший, аніж вчить церква? Що є не один, а два володарі Всесвіту? - З того все й почалося,- озвалася Зоф'я. Очі її з іскрою безумства, здавалося, були спрямовані в себе, & морок спогадів.- Проти твоїх слів отруйних не кожен дорослий вистоїть Мабуть, я і сама матінка Стефанія... - Ет, що там старе ворушити! Підвівшись, Учитель витрусив у камін попіл з люльки. Пружнисто обернувся до Зоф'ї. - Я розпочинаю діло. Панові Казимежу доведеться дати мені всі робочі руки, які тільки-но в нього знайдуться, бо треба поспішати... Тож будь обережною. Я передбачаю сильну волю, яка може стати нам на перешкоді. Ширяючи в піднебессі, не забувай про підступність земних хробаків! Зоф'я погордливо вигнула оксамитову брівку. - Не гребуй дріб'язком, коли йдеться про долю народів!- Рукою в сірій рукавичці гість рішуче насунув капелюха.- Прощавай!.. Наступного дня по обіді, як завжди причепурений, в жупані, розшитому травами і лілеями, в перлинно-сірому з бобрами кунтуші, діамантами, нанизаними на всі пальці та золотим ринграфом* на грудях, з лицем, перетятим до вуха шаблею поручника Куроня,- пан Казимеж на чолі свити помчав лісовою дорогою до Дніпра. Стримали коней на краю піщаної дюни. За верболозом, стоячи до колін у воді, юрба чоловіків орудувала заступами, вгризаючись у край берега. Інші, такі ж похмурі й мовчазні, відвозили мокрий пісок грабарками. Оддалік почала рости піщана гора. Русло майбутнього каналу вже було протичковане до лісу, на узліссі походжав, тримаючи в руках кресленики, сивий начальник робіт - чи то німець, чи то голландець,- цікавий дідуган. За вечерею він розважав пана розповідями про піраміди й силу магічних знаків - пантаклів... Що відбувалося в помісті - господар допитуватись не квапився. Зосенька знає, що робить. Хоче стерти з лиця землі це кляте болото, про яке базікають простолюдини? Хоче під'їжджати під самий ґанок на човні? На здоров'я... Щенсний під владою вольової дружини мав можливість спокійно насолоджуватися балами й полюванням. Пан байдужим оком ковзнув по кумедному, схожому на димар, капелюсі іноземця, по набурмосених копачах та вершниках-наглядачах, котрі не шкодували канчуків для неповоротких. Насунувши глибше хутряну шапку з павиним пером, вельможний пан повернув до маєтку. Погравши трохи у кості з ксьондзом-духівником, 'вклався на часину подрімати перед вечерею. V. Наприкінці липня, коли підповзла ненажерлива паща каналу до приозерних заростей, відчувши щось тривожне, заметушилися служебники. І вдень, і вночі почали нишпорити по панських селах. Хто доказав їм, що в околиці з'явився бунтівник-запорожець? Навіть я, хто пише ці рядки, не знаю... Та винюхали таки панські шпики слід Єврася! ...Глухо загарчав, загримів цепом Бровко - і раптом зайшовся лютим гавкотом. Степан відклав ложку, витер вуста. Здригнулась Настя. Тупіт та лайка долинула з двору, пес жалібно заскавулів і замовк. Наполоханим птахом метнувся Єврась, схопив пістоль і шаблю. Козак, у якого ще збереглися залишки тієї надлюдської спритності, тінню майнув через вікно на вулицю... Відчинені ударом ноги, грюкнули об одвірок хатні двері. Розгнівана й гарна, як ніколи вискочила з-за столу Настя. Вдерлися біло-зелені челядники. Привів їх майстер на всі руки, панський ловчий - ротатий, мов жаба, горбань. Меткі оченята його одразу вхопили і Настину високу грудь під вишитою сорочкою, і незворушного Степана, який сидів за столом, і посуд на столі. - Еге!- вереснув горбань, вказуючи пальцем на стіл.- А миски аж три, холера ясна! Хто тут з вами третім був, пшекленте бидло? Не кажучи поганого слова, вхопила Настя горщик з рештками гарячого борщу й зацідила в голову ротатому. Рука у дівчини була кріпка: черепки так і бризнули по кімнаті. Горбань, облитий борщем і власною кров'ю, полетів шкереберть під штандари. - Ех, Настусю! Там стільки м'яса було!..- скрушно зітхнув Степан. Накинулись панські посіпаки, скрутили старого знахаря і доньку його, заломили руки за спину, виволокли з хати. За ними винесли непритомного горбаня. ...Ловчий з перемотаною головою і геть знавіснів - не кричав навіть, а сичав, бризкаючи слиною на підвішеного за руки Степана: - Що, язика проковтнув, га?! От, впертий хлоп... Та я впертіший. Я день і ніч так буду робити, поки не розкажеш, як перед своїм собачим попом! Ось так! Ось так! І розпалений кат, як і його жертва, оголений до пояса, на кожен свій викрик хльоскав старого дротяним джутом по ребрах, по животі. Мовчав Степан, важко дихаючи, тільки стогін виривався на кожен удар. З кутка підвалу, з брудних нарів рвалася до батька Настя. Двоє помічників тримали її, немилосердно викручуючи руки. Використавши весь запас лайки, стомившись і впрівши, наче молотобоєць, але так і не добившись, куди зник гість із Степанової хати,- горбань, досвідчений дізна-вальник, вдався до іншого. Залишив заюшеного Степана висіти на ланцюгах і взявся за Настю. Підручні, хтиво смикаючи вусами, розірвали на дівчині сорочку,- білиною зблиснуло при курному каганці молоде тіло... Степан смикнувся, розбитими губами щось пробелькотів. Горбань жестом велів холопам зачекати: - Що, старче, може, тепер балакучішим будеш?.. Опустили старого. З посинілих набряклих рук зняли ланцюги, на пошматовану спину накинули сіряк. Кат сам дав йому напитися: - Ну, давай, брате, давай! Що за птаха у тебе на столі зернята клювала?.. *Ринграф - бляха на якій зображений герб або святий. Степан вагався. Тоді горбань звелів міцно тримати Настю, покривуляв до нар. - Стій, басурмане!- відчайдушним зусиллям спромігся чітко вимовити старий.- Все скажу!.. І назвав сердега свого гостя - запорозького козака Георгія-Єврася, на прізвисько Чернець. Розпачливо крикнула з кутка Настя: - Батьку! Не смій! Краще язик собі відкуси, аніж...- Ляпас перервав її, здоровецький п'яний холоп затис лапою Насті рот. Ловчий і собі сьорбнув сивухи з пляшки, що стояла тут же, закусив капустою. - Ось тепер я тебе, брате, люблю душевно! Два слова ще, Степанчику, два слова твоєму ліпшому товаришеві... Де, де він зараз твій Єврась Чернець, душогуб, ворог Речі Посполитої?! - Ех...- зітхнув Степан, похиливши сиву голову.- Каби знав я, то сказав би одразу - допік ти мене, звірюко... Та, видиш, не знаю! Козак, як вітер: сьогодні тут, а завтра за тридев'ять земель! Хоч на шматки розірви чи мене, чи Настю - якщо й скажемо щось, то збрешемо від болю!.. Насупившись, довго дивився кат на ледь живого знахаря. Відтак мовив несподівано миролюбиво: - А що, вірю! Звідкіля вам знати? Та не біда... Заки поворкуйте тут; голубенятка. А ми іншим займемось. Хлопці!.. Мов павук викотився з підвалу горбань. За ним поплентались здоровили-підручні. Грюкнули двері, заскрипів засув, і Настя, ридаючи, кинулась до батька. Ловчий не просто так змінив гнів на милість. В його розбиту голову прийшла думка, така ж підступна, як і небезпечна для чистої душі Єврася. Із підземелля подався горбань прямо до панського писаря. Той склав бумагу, а ввечері глашатай оголосив перед церквою всьому селянському люду: - ...Якщо ж означений Георгій, на прізвисько Чернець, завтра до полудня не з'явиться з власної волі до ясновельможного пана, то спільники цього бунтаря, селянин Степан Мандрика й дочка його Настасія, будуть скарані лютою смертю!.. Два коли товстих і гостро заточених, всім напоказ поклали перед ворітьми панського двору. Поряд на огорожі, для грамотних, яких в наших землях завжди було чимало, прикололи панський указ. Останню ніч залишилося жити на світі старому знахареві та його пригожій доньці. Вони ще не знали, яка напасть чекає їх завтра. Сон не йшов: боліли рани у старого, ласкою намагалась заспокоїти його Настя. Сирістю плакали кутки, і до ніг приречених, торкались нахабні щурячі писки... Споночіло. Хмари заволокли небо. Лише через невеликий розрив визирала полохлива зірка, наче показувала на когось, вельми спритного, що дерся по деревах садиби, по стріхах панських будівель, підкрадаючись до будинку. Не скрипнула дошка, не загарчав собака, ніхто з варти й голови не повернув... Невідомий поглянув угору, туди де тьмяно світило вікно. Примірив-шись, встромив у стіну над собою кинджал, підтягнувся, вчепився за нього. Чіпкі руки кидали тіло все вище й вище... Покоївки роздягали до сну пані Зоф'ю. Вже зникли в скринях і скриньках сукня й гаптована перлами сорочка і всі діаманти, якими Щенсна полюбляла себе прикрашати. Вдягнувшись у нічну сорочку і звелівши служницям йти, пані сама сіла до дзеркала розчісувати довге волосся. Розчинились віконниці, і в кімнату стрибнув Єврась. Виряченими незмигними очима, наїжаченими вусами, він нагадував зараз роздратованого лісового кота. - Не рухайся, милостива пані, і жодного слова: якщо хочеш жити! Він бачив поки на білому каштановий водопад, по якому човником снував золотий гребінь. Та ось Зоф'я повільно обернулась, і козака відкинуло наче ударом кулака, спиною налетів на підвіконня... Осяяна вогнями свічок - уже не привидом в коротких сполохах зірниць, а у всій своїй розкішній плоті,- стояла перед ним жінка, яку видивився у снах. Бездоганний овал ніжного лиця, дуги оксамитових брів... Та, яку він вирятував з Дніпра. - О, та це ти?- ніскілечки не злякалася Зоф'я.- Рятівник мій прийшов взяти мене заложницею, щоб визволити свою кохану та її батька? Що ж, давай! Приклади мені ножа до горла: можливо, з переляку звелю своїм людям звільнити їх?.. - Не знав я, Бог свідок, кого зустріну тут!-тихо озвався Єврась й опустив кинджал.- Брехати не буду, задля того й прийшов, що ти сказала... Та й в іншому не збрешу: рука на тебе не підніметься! І вдень, і вночі думаю тільки про тебе... Сталось нечуване - козак, який досі ні перед ким не принижував себе, став на коліно. - Христа ради, звільни безвинні душі! - Гаразд. А сам - підеш на муки замість них? За Настю твою?- хижо мружачись, запитала Зоф'я. Жовна заграли на лиці Єврася, трохи засмаглявому для слов'янина. Похмуро мовив, кидаючи в піхви кинджал: - Піду, якщо потрібно буде. Та тільки не хочу вірити, що нема серця в тебе, панно. Звели відпустити страдників, котрі в житті нікого не скривдили! Гнучким порухом пані Зоф'я накинула на себе узорчату шаль, присіла на краєчок ліжка, вказавши гостеві на низенького ослончика навпроти. - Сядь, друже мій нежданий, поговоримо... Не зводячи очей з вродливого лиця господині, Чернець сів на лаву. Пані взяла його за руку, і козак здригнувся від вогненної хвилі, що прокотилась крізь кістки й жили. - Хочеш казати й слухати правду, нічого не приховуючи? Гаразд, я згодна... Що ти мені лихого заподіяв, щоб я віддала тебе на страшну смерть? Нічого, нічого...- повторювала вона, пестячи пальці занімілого Єврася.- Я теж про тебе згадувала-часто, часто. Тебе хочуть скарати інші, не я! - Відпусти їх!..- ледве видихнув Чернець. - Та хіба я їх тримаю, дурнику? У мене й права такого нема,- пан мій Казимеж над селянами володар і суддя верховний... Хочеш, покажу тобі таємний хід? Сам порятуєш своїх друзів! Раптом нахилившись до самих губ козака, шепнула Зоф'я: - Вона тобі подобається, так? Ти закохався? - В кого? - Та в Настьку, в кого ж іще? - Кажу, ти одна переді мною - замучився геть!.. Зоф'я полегшено зітхнула й випросталась. - А тебе не збагну я, панно! - милуючись нею, мовив Єврась.- Чому допомагаєш мені, супроти своїх ідеш? Невже й ти мене, сіромаху... Не зважився козак до кінця виказати. - Хтозна?- гарячкове зблиснувши очима, усміхнулась вона.- Може, заголубити тебе хочу, а може, замучити... Або те й друге разом! Обіцяння чогось чаклунського, смертельно солодкого прозвучало в її словах. Сміючись і кусаючи губи, пані скинула з плечей шаль, вигнула спину... Не тямлячи себе, згріб її в обійми Єврась. Раптом Зоф'я силоміць відштовхнула його. Образа заступила козакові світ, проте різкі слова не встигли злетіти з вуст. Помітив Єврась, як напружилась І завмерла, вмить стративши рум'янець з лиця, злякана Зоф'я. Наче почула далекий поклик... - Йди,- промовила, перевівши розширені очі на хлопця й мерзлякувато кутаючись.- Не можна тобі тут залишатись, бо тоді й настромленому на палю позаздриш! Повільно підвівся Єврась, але з місця не зрушив. - А-а...- бридливо скривилась пані.- Ти ще повинен свою Наську вирятувати! Що ж, зійди в сіни, там у правому кутку східці в підвал. Спускайся до самого низу, поки не наткнешся на вартового. А вже як ти з ним... - Бог дасть, домовимось!- перебив її Єврась.- От тільки не знаю, чим віддячу тобі за твою доброту... І, приклавши до серця руку, низько схилився. - Зовсім я не добра. Просто хочу бути вільною, належати лише собі - поки зможу!..- Зоф'я відвернулась, наче шкодуючи, що забагато про себе відкрила. Тепер і козак чув звуки, що долинали знизу: старечий кашель, сухий і лайливий, розмірений стук ціпка по сходах... Ближче, ближче... - Ну, чого закляк?!- люто зашипіла Зоф'я.- Роби, як я тобі казала, та не зволікай!.. - Чи побачимось ще?- запитав Чернець.- Дивлюсь на тебе, і неначе окропом обдає. Знаю, потягне мене сюди знов! - Не смій!- Шляхтянка гнівно вдарила кулаком по столику. Впала й покотилась свічка.- Сама знайду, коли треба буде... коли можна! Радість спалахнула в янтарних очах Єврася. Ще раз вклонився і згинув. Зоф'я кинулась в ліжко. Всю її тіпало. VI. Розпластавшись по стіні, Єврась напружив слух. Тут закінчувались круті слизькі сходи: зліва від них був глухий закуток, справа, за рогом стіни, в лункому просторі походжав, гупаючи підошвами, поки що невидимий вартовий. Не відлипаючи спиною від слизького, пліснявого каміння, козак прокрався до закутка... Тут би йому вилетіти з кинджалом, вдарити блискавкою... та щось стримало запал. Дивно походжав вартовий. Немов цвяхи вбиваючи в підлогу, наближався й віддалявся з певною розміреністю: сім кроків туди, сім назад. Так, вочевидь, крокували сталеві люди-андроїди, яких (читав Єврась в латинських книгах) ще в давнину виготовляли хитромудрі меканікуси. "Ет, двічі не вмирати!"- підбадьорив себе Чернець і ринувся назустріч тим крокам. Його вже ждали... Невисокий чоловік, осяяний полохливим світлом закріпленого на стіні смолоскипа, тримав напоготові шаблю. Не сказати, щоб дуже вже такий силач, проте від одного лише вигляду стражника Єврася кинуло в жар. В похідному уланському мундирі, з лицем рябим і пласким, закудланим сірим волоссям, немов геть вкритий пилом, скидався вартовий на злинялу стару ляльку з вертепу. Білясті незмигні очі втупились у хлопця. Сірою рукою улан почав витягати із піхов шаблю, і на Ченця війнуло невідомо звідки нудно-солодким духом мертвецької. Відчуваючи себе мухою, що влипла в кисіль, метнувся Єврась до смолоскипа - і, вхопивши його лівою рукою, грізно крикнув офіцерові: - Захищайся, пане, або краще клади зброю й здавайся! інакше живим не вийдеш звідси - я І не таких як ти на той світ посилав... - Обидва ми не вийдемо звідси живими!- гугняво і незрозуміле, наче його язик не уміщався в роті, проказав улан. Відтак блискавично рубонув шаблею навкіс. - Ну, от і все!- втішно зморщилось тютюнове обличчя Учителя. Він і зайшов таємними сходами серед ночі до пані Щенсної, і сидів тепер з люлькою, посміхаючись, навпроти натопленої голландської печі.- Конає дружок твій, Зосенько... У поручника Куроня рука крута! - Куронь?! Хіба там Куронь? Але ж Казимеж його...- Зоф'я з жаху мало не впустила срібну тацю з чарками. - Так, так. Твій пан виявився сильнішим, щедрий стіл йому йде на користь. Проте сьогодні й він не здолав би поручника... Чари озера, хоч і ослабли, проте ще діяли, тому не впав козак під страшним ударом, вивернувся від шаблі і миг ока тицьнув вартовому просто в зіниці смолоскипа. Та не змигнувши, розвернувся супротивник і полоснув збоку, цілячись Єврасеві в поперек. Може, з хвилину довелося козакові кидатись, уникаючи стрімких, аж повітря свистіло, ударів шаблі, тикаючи вогнем уланові в лице. Люто втомився Чернець і зрозумів, що довго не протримається. А вартовий, здавалося, і зовсім не вхляв, рубав, неначе автомат - і дихання не чути. Багряно-сизий рубець, як від сокири на м'ясній туші, перетинав шию улана і ховався десь під комір. Шрам цей, неоструплений але й не кривавий, чомусь особливо збивав з пантелику Єврася. Вибравши мить, жбурнув козак у ворога факел. І факел згас, упавши, тільки мазнув пінявою смолою по щоці улана. Бачив Єврась, як обвуглювалась, бралася пухирями його шкіра. Та не відступався страхітливий стражник, так само невтомно вимахував шаблею. Вдавши, що спіткнувся й падає, біля самих уланових чобіт перекотився Єврась по щербатій долівці туди, де низький склепінчастий прохід вів, мабуть, до в'язниці. Пітьма впала непроглядна, лише тліла пляма - таврована смолою щока стражника. Вона невблаганно насувалася. І тут Єврась здогадався, що треба робити, мерщій звівся на ноги, дістав із-за пазухи мідну флягу... Хлопець не бачив, як окропили ворога краплі озерної води, але чув, що брязнула об землю шабля і зрозумів: двобій він виграв. Тіло улана мішком звалилось під стіну, глухо вдарилося головою. ...На підлогу впала вита змією палиця, її набалдашник прикрашала діамантова шестикутна зірка. Моторошний підвівся Учитель: пальці по-пташиному скарлючені, очі уже не чорні, а палають жовтими жаринами. - Що з тобою, твоя милість?- занепокоїлась Зоф'я.- Може, слуг покликати? Не зронивши й слова, змахнув полами жупана і вилетів з кімнати, мов сова, старий чаклун. ...Удвох з Настею вони підвели з лежанки Степана, який жалісно стогнав. У кутку горіла брудна солома, її підпалив Єврась, щоб розігнати темряву. Дівчина набиралася духу: залишивши темницю, мусили пройти повз сіру купу, з якої стирчали чоботи із шпорами... Але вагався, не рушав з місця Чернець. Повернутися назад в панські покої - означало потрапити до рук того, хто гупав костуром по східцях і був, видно, у стократ сильніший від небіжчика-улана. Шукати виходу з підвалу у двір? Повна садиба холопів, день і ніч чигає вздовж огорожі біло-зелена сторожа. Сам Єврась, мабуть, і пробився б - але з дівчиною та хворим старим... Раптом Степан промовив чітко і ясно, показуючи тремтячою рукою: - Камінь горить!.. Єврась глянув... Дивина! Від солом'яного вогнища по стіні тяглись сині цівки полум'я. Виходить, стіна не з суцільного каменю?! Не роздумуючій довго, з розгону всім тілом садонув Єврась... І, о щастя! То були потаємні двері, розфарбовані під мур. Зовсім благенькі, тріснули вони після першої Єврасевої атаки, розсипалися на цурпалки. Земляною вогкістю дихнуло з чорного лазу. Вогнище, яке вже почало згасати, висвітлило цегляне склепіння, підлогу, вичовгану багатьма ногами, й канаву для стічної води. Куди вів цей лаз? - Чував я про нього!- бурмотів Степан, збадьорений трохи ковтком води з Єврасевої фляги.- То в давні часи ченці рили, щоб від татар, чи що, ховатися... - І куди ж по ньому можна втрапити, діду? В монастир, може? - Еге ж, в Свято-Іллінський... Ох! І Степан, змучений нещадно, знову похилився Насті на плече. - Що ж,- сказав, поміркувавши хвилю, Єврась.- Монахи люди святі, не видадуть... І, відійшовши, підняв смолоскип,- той, яким щойно смолив пику упирячу, запалив його. Освітлюючи дорогу, козак рушив уже до тунелю. Та що це? Старечий кашель, сухий і лайливий з відголосками хихикання наповнив підземелля, громами покотився стук костура... - Насте!- поспішно мовив Чернець.- Я з вами не піду, втікайте самі... Збери всі сили, виведи батька. На ось візьми смолоскип. - А-а...- розгубилась Настя, очі її розширились, але Чернець не дав дівчині доказати. - Потім, потім зустрінемось, все поясню... Поспішайте і не озирайтесь, І, зачинивши за собою окуті залізом двері в'язниці, пішов козак назустріч ворогові, найлютішому за всіх, що були досі, заступаючи собою старого Степана з донькою. Давно догорів смолоскип. Здавалося, вже не м'язи напружуючи, а саме нутро, тягла Настя, ледь жива, зомлілого батька через смердючі калюжі, по виямках і вибоїнах, куди сковзали її розбиті ноги, тягла, не відчуваючи болю... Несподівано на щось наступила, мало не впала, пальцями ноги намацала вищерблену сходинку. Обережно вивела старого по розбитих сходах, і, збагнувши, охнула. За поворотом у повітрі висіла зграйка теплих вогників! Перед позолоченим іконостасом маленької підземної церкви гойдалися язички свічок. Поміж ликів святих, що тьмяно виступали з мороку, Настя знайшла Ту, кого завжди виділяла з-поміж усіх небожителів,- прошепотіла з молитви, що пригадала: "Достойно єсть, яко воїстину блажиті Тя Богородицю, Прісноблаженную та Пренепорочную, Матір Бога нашого..." Ще жвавіше затріпотіли метелики вогню, і виступило мов живе, з-під синьої плащаниці лице строге і безмежної доброти сповнене... Дув вітер в чернечих плутаних переходах. Направо - тепер Настя бачила -- провалилася стеля, зоряна свіжа глибочінь лилася в провалля. По купах землі, битої цегли Настя витягла батька під вільне небо і впала на шовкову траву. Дихання пропало, руки-ноги зсудомило, одначе й тепер, переборюючи себе, дослухалася як там батько? А старий лежав колодою і лише зрідка хрипів, наче йому здавлювали горло. До світанку оклигала Настя, щемкий холод і роса змусили її сісти й охопити плечі. Ранок наближався неспішно, і ліс ще був наповнений зловісними нічними звуками. Перешіптувалися сосни, грушка-дичка здригалася, немов трясли її стовбур, низовий вітер кудлав сиву материнку... Скрадливі кроки вчувалися бідній Насті. І справді - хоч волай: висока постать у плащі до п'ят відокремилась від стовбура... За нею друга, третя... Люди в довгих кобеняках сміливо обступили старого та зіщулену дівчину. Настя помітила, як з-під розхристаних плащів мигають то карбований пояс, то порохівниця з черепашачої броні, то руків'я пістоля... Той, що підійшов першим, нахилився, наче від самих рожевих хмар. З-під напнутої відлоги до середини грудей звисали довжелезні вуса. Привітно, але з перчинкою прихованої погрозиг мовив вусань: - Щось я раніше тут з вами не зустрічався, добрі люди! - А Єврася... Георгія Ченця здибали?!- несподівано для себе знайшлася Настя.- Так от ми від нього! - Он як...- Під відлогою зблиснула усмішка. Козак озирнувся й покликав:- Охріме, Стецько! А ну, потурбуйтесь про гостей дорогих!.. VII. Незважаючи на молодий вік, Єврасеві довелося пережити немало лихих набігів, лютих битв і один похід, що переважив усі інші козакові подвиги - з битвами на Чорному морі й облогою неприступної турецької фортеці. Але не штурм височенних бастіонів, не шабельна січа перед фортечною мечеттю,- найбільше тоді нагнала страху на Єврася несподівана земна дрож. Таким беззахисним, немічним відчув він себе, коли захилитались кримські скелі. Те ж саме відчув і нині, в глибині панського маєтку. Ходором ходила, репаючись, долівка, й стіни видувались, і стеля провисала все нижче і нижче, немов мокрий полог... Стискаючись і скорочуючись, підвал, наче горлянка чудовиська, штовхав козака до дерев'яних сходів - а ті звивалися драконом, настовбурчуючи луску сходинок, вигнутим кінцем намірюючись з розмаху прибити. Єврась дерся на крутий укіс підлоги, що невпинно надималася. Втікати геть, геть - але назустріч вже наступали навіжені табурети; скрегочучи, повзло якесь закіптюжене начиння, вочевидь, для катувань; виляскували, звиваючись, іржаві ланцюги; і здоровенне горня, підкотившись, вибухнуло, осипавши гострими осколками Єврася. Якимось чудом вдалося козакові вчепитися в знавіснілі поренчата і осідлати сходи. Розлючений змій, скрегочучи оглушливо-надривно, високо здійняв сліпу голову. Скориставшись моментом, стрибнув Єврась у сіни на дубові мостини. В ту ж мить розійшлися припасовані краї, стали на диби плахи... ! тут несподівано все стихло, набуло звичного вигляду, немов розпалених духів заскочив зненацька маг-приборкувач. По-варварськи пишними були сіни в маєтку Щенсних: брусовану плоть стін прикривали рисячі шкури, на килимах грали сяйвом обладунки з різних країн: щити, мечі в оточенні дрібнішої, але з щирою позолотою та коштовними каменями зброї. У великій клітці гостям на показ сиділи уловчі соколи й кречети. А за кліткою сходи вели нагору, в покої пана й пані. Коли все втихомирилося, почув Єврась голоси знадвору й крики. Притьмом кинувся він в горішні покої. До Зоф'ї піти не наважився - ще за боягуза прийме, мовляв, за спідницею криївку шукає! Тому увірвався в покої навпроти. Дасть Бог, там через вікно і на дах... Тим часом у супроводі біло-зелених стражників і холопів постав на порозі свого дому пан Щенсний. Видно, пиячив десь у сусідів та й на ранок несподівано заявився... Козак зацьковано озирався. Вікно просторої трохи задушливої світлиці, куди він потрапив, було затягнене сталевою сіткою, і важкими шторами. Що тут зберігалося, чи не панська, бува, казна? Ковані скрині, широке ліжко, застелене килимами й хутрами, поставці з вигадливими свічниками, скриньками... Посеред кімнати стояв масивний стіл. Вся його поверхня була вкрита виразками від жаринок з люльки, краплями воску, слідами численних келихів. Зачувши шаркання багатьох ніг, Єврась зрозумів: дітись нікуди - й шмигнув за скриню, заставлену карбованим посудом. Зачаївшись, обережно визирнув поміж довгошиїх глеків. Меткі челядники внесли нові свічки, за холопами увійшов сам господар. Вперше так зблизька побачив Єврась володаря маєтку і сіл по обидва береги! І справді, знаменитий ненажера зовсім не скидався на товстуна - навпаки, сухорлявим вертким личком з китичками вусів на ньому нагадував хорта. Звичайний чоловік. Привертали увагу лише рум'янець на вилицях та змарновані, похмуро-неспокійні очі... Нетерпляче всівся Казимеж в крісло, розстібнув жупан. Хіба міг знати Єврась, що вечеря у пана Немчика із Попельні лише розпалила черево Щенсного?.. Тепер дивився, затамувавши подих, приголомшений козак, як вносять і кладуть перед шляхтичем хліби і глечики, миски з кашею, варениками, тарелі з м'ясом, гори смажених перепілок, пироги завбільшки з колесо від воза. Заставивши стіл пахучими стравами (бідолаха Єврась тільки слину ковтав), слуги з поклоном позадкували геть. Казимеж рвучко підвівся, замкнув двері на три засуви. "В крайньому разі задушу",- вирішив козак, готуючись вилізти зі схову. Та вкляк, вражений, як ніколи в житті, бо пан Щенсний почав їсти. Якби таке побачила Настя чи хтось з дядьків, що пускали плітки про пана-ненаситця,- повірили б, що в бідолашного Казимежа вселилося геть усе пекло. Спершу пан просто ковтав, жадібно спорожнюючи посуд, з хрускотом пережовуючи кістки, напихаючи за обидві щоки одразу півдюжини закусок, запиваючи сумішшю вин та настойок, які зливав у величезний келих. Але потім... Обличчя Щенсного раптово й страшно змінилося: запали щоки, череп стиснувся, видовжився, мов диня, з-поза вух випорснули потоки сивого волосся. Сидів за столом, роздираючи пеньками зубів фазаняче крило, лисий виснажений старець. Та ось - Єврась не встиг і духу звести - стареча голова, немов глина під невидимою рукою, сплющилась, розширились щелепи... Звіровидий, короткошиїй, низьколобий мужлай смачно наминав млинці в сметані... хай йому грець - їдців було вже двоє! Увігнувшись, роздвоївся по тімені череп. Дві пари очей втупились в тарілку, дві зубаті пащі голосно зачавкали, руки ледве встигали набивати їх їдлом... Зміни зовнішності пана були стрімкими: то чоловічі, то жіночі голови з'являлися, переходячи одна в одну на його вузьких плечах. Молоді й немічні, деякі в шрамах, сліпі, вкриті коростою, по дві, по три разом на одній шиї, наче гриби-поганки на пеньку, і всі жерли, безупинно перемелювали їжу. Сидячи за скринею, Єврась витерпів усі метаморфози, навіть трохи звик був і гадав, коли зморщувалася чергова личина,- що тепер вилупиться?.. Чи мало, чи багато сплило часу - їжа зі стола зникла, вина вихлебтані насухо, маслаки наче побували в зубах весняного ведмедя. Остання двійця голів погиркалась за останній шматок дичини. Вивергаючи лайку, їдці намагалися гризнути один одного, плювались, а рука з виделкою нервово смикалась то до одного, то до другого рота... Нарешті скінчилась і ця напасть. Живі маски зморщились, злились мов краплі ртуті й знову з'явилася тхоряча, з полохливими очима, пика пана Казимежа. Немов прокинувся зі сну, тривожно позирав шляхтич на поле об'їдків: "Та невже я таке накоїв?" Зітхнув, підвівся і пішов відчиняти. Один засув, другий, третій... Нелегко далося Єврасеві знайомство з перевертнем, та куди було дітися. Перестрибнувши через скриню, кинувся козак до дверей, відштовхнув пана. Той тільки пискнув... Він біг немов у гнітючому сні, коли ноги важать по сто пудів і пересихає в горлі, і сили тануть з кожним кроком, а чорний переслідувач от-от наздожене, він уже дихає в потилицю, скінчився ліс, і струменіла між поростом ртутна світанкова гладінь. Розум підказував: не сховає тепер і рідний Дніпро, над світом річковим, заки сонце не зійде, теж владарює чортовиння. І все-таки ноги самі несли до води. За той час, поки біг - час, що посипав Єврасеві скроні першою сивиною - верзлося йому, що тисячі ворогів женуться позаду, перекликаючись вовчим завиванням, обходять його підковою, а кінці тієї підкови невблаганно стискаються. І хоч чувся лише одинокий тупіт, така лють обпікала козакові спину... Озиратися не можна було, це Єврась знав достеменно. О, Господи! Куди це він утрапив? Між двома стовбурами липка павутина, завтовшки з рибальську сіть,- це ж який має бути павук?! Безглуздо смикатись: павутиння ще більше сповиває його, шпетно обпікаючи шкіру. З верховіття, з колодязя блідого неба опускається мінлива тінь... Власник павутини? Без оперття, вниз головою ширяє над Єврасем розпатлана жінка, лиця не видно... Не встиг Єврась зметикувати - чи ворог, чи друг - як його руку, мов сталеві лещата затисли ніжні пальці й потягли геть із западні... Лопались беручкі пута, і от впав козак на м'який мох. Відчувши волю, знов кинувся до Дніпра, на долоні в нього скнів вдавлений слід від гранчастого каменя, що був на персні його рятівниці. Прямо по гнилистій мілководній заводі біг Єврась, коли його вхопили за комір. Нелюдським ривком Чернець вивільнився, роздерши сорочку, але не втримався на ногах і впав долілиць в смердючу калюжу.". Голими, без шкіри, кістлявими пальцями хтось намагався повернути йому голову. Та знав Єврась, що коли силоміць рознімуть повіки і зазирнуть у очі - душа загине, тому несамовито пручався, вирішивши, краще вмерти, захлинувшись жабуринням і намулом... ...Гей, ви мені не пани, А я вам не хлопець - Догадайтесь, вражі сини, Що я запорожець! Що це!? З досадливим сичанням його відпустили, він може оглянутись довкола. Мугикаючи пісню, їде вершник попід верболозом: кобеняк на ньому довгий, люлькою попихкує з-під напнутого каптура. За ним ще - ступою, ступою, по коліно, по живіт у вранішньому тумані пливуть коні. Хитаються у сідлах молоді вершники. - А кого це Бог приніс?- неголосно, сиплувато і до щему знайомим голосом запитує головний.- Пугу, пугу!.. - Козак з Лугу!-задихаючись, ледве промовив Єврась. - Еге, то це Чернець! Друзяка!.. Кіннотники оточують його, вожак зістрибує і в обійми згрібає мокрого Ченця, котрий ледве тримається на ногах. Рідні, пропахлі тютюном і порохом вуса нижче підборіддя... - Хто це тебе так, га? Хіба що сам сатана може наслати на козака такого переполоху! Підвели Єврасеві коня, посадили, накинули плащ - а він все озирався на ясніючі крони узлісся, на клуби туману, що сліпо виповзали з лісу. ...Ой їв же я сласно, Та ще їсти буду - Таки ляшкам, синам вражим, Поки жив, не забуду! VIII. Рано-вранці старий Учитель майже пошепки, але з нещадною уїдливістю дорікав пані Зоф'ї. І хоч він стояв шанобливо, а шляхтянка розсілася в кріслі,- було видно, хто тут наставник, а хто - недбала учениця. - Ах, любов, любов! - глузував "німецький майстер".- Що вона робить з людьми? - Злочинець, плебей ставить під удар всю нашу справу, а ти зустрічаєш його, як коханця, і тільки мій нежданий (маг наголосив на цьому слові), нежданий візит завадив гріхопадінню, за яким, можливо, сталося б непоправне... Чи таки сталося? Адже ти й далі допомагаєш йому на кожному кроці... Запам'ятай: ставши підневільною жалюгідного раба, зраджуєш і мене, і того, хто стоїть за мною! А таке не прощається. Опустивши очі долу, Зоф'я запитала з удаваною наївністю: - Та невже і ти, великий чаклун, і той, хто за тобою, так боїтеся жалюгідного раба? - Облиш! - презирливо скривив рота Учитель.- Не шмаркач небезпечний,- дар, яким мимоволі наділила його доля і може наділити черв'яків, подібних до нього... Кожен, хто приторкався до озера, мусить бути знищений! - Але ж і я в тому озері купалася, і воду пила з нього - чому ж твоя милість не звертає свій гнів на мене? - Не дорівнюй! Сила, що тобі дана, буде спрямована на інше, на вищі цілі. Для того ти й вихована, й прилучена до таємного... - Ти переконаний у цьому? Гаразд! - Шляхетський гонор озвався в Зоф'ї, учениця вже не слухала повчань, а кидала виклик: - Якщо зло не в самих чарах озерних, а в тому, що ним можуть оволодіти необізнані,-- навіщо ж тоді твій канал? Збери усіх, до кого маєш довіру, ми поринемо в купіль сили і вийдемо звідти, рівні демонам! Хто проти нас? Будь-яку силу пустимо за вітром... - Звичайно, ви пустите,- мовив Учитель і стомлено сів, спираючись на костура.- Але ж у кожного демона будуть серед смертних улюбленці: няня стара, кравець, меткий лакей, вірний охоронець... Ну як не віддячиш доброго слугу кухлем чудо-води? А буває ж іще таке, що простолюдин мужем входить в панський дім, або дівка-селючка - господинею... - Я зрозуміла тебе,- гордовито озвалась пані.- Ну то й що? Нехай п'ють з наших рук! Нехай випрошують крапельку... Все одно ми багатші, освіченіші, та й до влади звичні. Пани панами залишаться. А холопи витривалі, меткі, з собачим нюхом, з рисячим оком нам знадобляться... - Розумна ти, Зосю, та про головне забуваєш! Не лише міць тілесну, гостроту відчуттів примножує ця купіль... Вона народжує дух бунтарства! Чим бідніша, упослідженіша людина, тим зліше вона випрямляється, лютіше мстить... - Та звідкіля ж той дух візьметься? - Щоки Зоф'ї горіли від бажання взяти верх у суперечці.- Чи не від видінь підводних - сарматів, печенігів або язичників, котрі мертв'якам наліплювали гіпсові маски?.. Смішно! Якщо так це було, то яка-не-будь історія Геродотова робила б з людей бунтівників не гірше від Наливайка. - Історія й робить гордими тих, хто її знає, а отже, непокірними...- Учитель, здавалося, геть знесилів, надломлений голос став проникливе тихим.- Про найважливіше, Зосю, літописці не знають... Якось, ще до всіх часів, двоє засперечались про долі роду людського... розумієш, доню моя, хто сперечався? Сказав Князь Світу, що жодне плем'я не встоїть перед спокусою плоті, й рано чи пізно всі сини людські виберуть достаток і ситість замість духовної досконалості. А Другий, відповів: "Зробимо так: всіх людей сотворю я однаковими, з вільною волею, здатних розрізняти добро і зло й самим визначати свій шлях. Але при цьому виділю якусь землю, таку своєрідну дослідну ділянку, де землероб випробовує колоски, відбираючи найкращі. На цій землі спокушуй, як тобі заманеться - але і Я дам людям особливу міць духу, щоб вистояти і знеславили твою підступність!" - "А якщо не вистоять?" - спитав Князь.- "Тоді владарюй всім світом і колінами людськими, небеса оплачуть їхню долю..." Поле, на якому два сперечальники безупину випробовують душі,- голодом, достатком, святістю, святотацтвом,- край східних слов'ян, Зосю, Русь, Україна... В Біблії - пам'ятаєш наші бесіди в монастирському саду? - все це записано таємно, під виглядом житія многострадального Іова.- Задзвеніла, металом наповнилася мова чаклуна.- Якщо земля ця не уподібниться всім іншим, де панує користь, програв великий архангел. Бо звідси, опісля великих поневірянь, після нечуваної крові,- звідси почнеться зневаження влади Сатани! - Отже...- подалась пані вперед... - А отже, кожне покоління тут має бути начебто першим, відірваним від усього, чим жили предки, від мудрості їх. І тоді - одне з поколінь можна буде взяти й виростити таким, як потрібно нам. Й о м у... Щоб жило воно лишень заради спокою і багатства, і похоті тілесної, а все інше визнавало за дурощі, і скінчиться тоді високий лет духу стражданнями страшними. І весь світ земний стане однорідно-бездуховним, і тоді Другий відступиться від цього світу... - Нарешті я зрозуміла тебе до кінця, Учителю! - протяжно, і це змусило мага насторожитись, заговорила Зоф'я.- Нарешті...- Несподівано не стримавшись, вона вдарила кулачком по крученому підлокітнику.- Що ж! Зв'язана я страшною клятвою перед ним - виконувати твої накази. Вирвав ти її у мене, дівчиська, коли ми на мерзотному шабаші біснувалися довкола чорного цапа! Але не змушуй мене вбивати юнака хороброго й чесного, нікому він зла не чинив. - Досі у мене були сумніви, - тихо, майже покірно відповів маг. І враз стрельнув жовтими жаринами очей.- Але тепер знаю: поквитаєшся з ним саме ти!.. ...У низенькій, геть закіптюженій хаті смолокура, де заховали до часу козаки хворого Степана з донькою, над піччю-кам'янкою понахилялися зачудовано Настя та Єврась. Безсонною для них була та ніч. На розісланому кожусі корчився й стогнав відун, його знову била пропасниця. Настя хоч і дуже боялася за старого, але й тут не втерпіла, щоб не похизуватися своїм знанням. - Якби рани були свіжими, можна було б вигоїти листям подорожника або калини, а ще можна накапали в рани соку з квітів коров'яку. А так краще взяти відвару липової кори на молоці, настою ромашки або можна смоли-живиці з воском і салом... - Взяти, взяти! - чухаючи потилицю, перебив її Чернець.- Піди, візьми поночі в лісі! Нема у нас ніяких ліків, окрім води тієї. Але і її кіт наплакав... Обоє замислились... Але скоро спохопилась Настя. - Слухай! Батько казав, що ту воду кип'ятити треба, тоді її сила збільшується востократ!.. Настя приставила до вогню горня, і Єврась вилив усе що було, до останньої краплини. Скоро в зовсім іншому місці, а не в закуреній хатці знайшли себе козак і дівчина. Начебто стояли вони на краю високого обриву над спокійною синьою рікою. Справа круча давно обсипалась, і вела до води утоптана дорога. За єлейною на рівнині колосилися стиглі хліба, смагляві темно-кучеряві люди, майже голі, тільки на стегнах пов'язки - старанно жали серпами. Обабіч поля стояли великим колом розмальовані оселі в два поверхи, друге коло таких же чепурних хат виднілося за першим. Між ними зеленіли сади... Миром і щиросердям дихало це велике село... та де там - місто, місто кільцевих вулиць, воно пестило зір чистими барвами візерунків на стінах: цегляно-червоною, жовтою, чорною!.. Єврась з Настею помічали кожну дрібницю: і бронзовий серп, що лежав на польовій стежці, і черепки глиняного посуду в ямі, куди, вочевидь, господарки зносили сміття. А поглянути вниз... Здалося, повітря з розпростертої річкової далечіні щедро виповнює груди! Дорога закінчувалася біля простого, з горбилів зробленого, причалу. Вервечка смаглявошкірих городян, схожа на мурашиний похід, несла і складала на поміст клумаки з зерном. З річки ж підходив боком корабель. Незвичним було те судно, велике, немов турецька галера. Мало воно лише одне пряме вітрило, зате ворушило з боків десятками довгих весел. На випнутому вперед носі було намальоване розкрите око, на кормі прилаштовані великі вкриті позолотою бичачі роги. - Поглянь-но,- шепнула, оговтавшись, Настя.- Ані валів, ані огорожі місто не має, і мешканці не озброєні... Виходить, не завжди воювали у нашому краю. Може, колись знову так буде?.. Пальці дівчини боязко торкнулися Єврасевої руки - але той не відповів, жадібно розглядав видиво. Відчув козак - глибока, незміряна давнина постала перед ним... Почекавши хвильку, Настя зітхнула і відняла руку. Голосний покрик відволік їх... Мов нічого й не було, сидів на припічку старий знахар, та й похитував зачаровано головою, спостерігав, як приставав бичорогий корабель до берега. IX. Вранці того ж дня небо хмарилось, обіцяло негоду... Дарма стріляли канчуками, кричали нестямно й погрожували карою наглядачі. Робота на каналі завмерла... Уже не менше, як півверсти вглиб розчистили широку смугу, безжально викорчовуючи предковічний ліс. Поміж голих пісків та пеньків проліг великий рів, дно його підплило вологою. Досі, не перестаючи, корчували, рубали, копали мужики Щенсного, до циганського поту ганяли важкі грабарки. Та на підході до озера лопати наткнулись на суцільний камінь, і такий міцний, що й лом на ньому не залишав бодай подряпини. Навіть найскаженіші служебники швидко зрозуміли: ні мордачами, ні лайкою справі не зарадиш. Кинувши реманент, посідали землекопи під високими відвалами. Сміялись, баляндраси точили, неквапом жували хліб, хто й винцем запивав, неначе вибрався на відпочинок. З насипу, за непрохідними хащами, за ядучо-зеленим болотом уже видніло озеро пам'яті - те, що не сьогодні-завтра витече в Дніпро, щезне без сліду, давши змогу гостям Щенсного на рознаряжених човнах підпливати до самого ґанку. Задеренчало на шляху, і під'їхав до берега каналу віз, запряжений парою битюгів. Висока з дощок споруда хиталася на ньому. Злими червоноокими вороними правував худорлявий, в коричневому жупані й високому капелюсі .майстер-іноземець. Бував він тут не часто, ніколи не кричав, не сипав лайкою, не замахувався палицею з діамантовою зіркою. Ходив тільки, ледь накульгуючи, водив нігтем по схемі, й стиха віддавав накази помічникам. Та неначе холод цвинтарний наповзав за ним, і боялись робітники сумирного майстра гірше за будь-якого мамулу... Оце й зараз швиденько позгрібали у вузлики недоїдки, поскидали брилі, попідводились землекопи, служебники набрали поважного виду, заламали шапки, прагнучи улестити "німця". Проте майстер, ні на кого не дивлячись, зупинив колимагу на краю рову. Накульгуючи, обійшов воза, пововтузився із засувом... І незграбно зліз на землю круглоспинний ведмедистий чоловік, весь замотаний рядниною. За ним з халабуди вибрався другий такий самий безлиций телепень... третій... Люди-лантухи з важкуватою спритністю поскочувались на дно каналу і впевнено почалапали до гранітної стіни. Дехто із селян, забувши про панські канчуки, хотів вже накивати п'ятами,- служебники їх завертали, але й самі шептали щось схоже на молитву... - Та який він, до біса, Щенсний! - часто віддихуючи, сказав Степан. Пара від озерної води добряче підбадьорила його: козирем сидів тепер відун на лежанці і пив власноруч приготовлений трав'яний чай.- Який він Казимеж, прости Господи! Він - Кузьма Щур. І батько його сам теслював у пана. Дуже їхня сім'я бідувала, миска пісної каші на дев'ять ротів... З наших місць утік, пішов на Варшаву жебракувати. Там якось, чорт його розбере, прилаштувався до королівського двору, вгодив самому крулю, мало не витанцьовував там голяка на якихось пиятиках, а то й гірше того! Словом, повернувся уже паном Казимежом Щенсним, багатим, мов старий лихвар, та й ще з молодою дружиною гарного роду... - Ех ма, як то воно буває! - знічено засміявся Єврась.- Тут тобі тесля у ясновельможні вибивається, а... Ну, ви тепер свої - рідні, вам, не криючись, розповім! Матір мою татари забрали в неволю, продали в Стамбул. А там вона за красу не до кого-небудь - в сераль потрапила, до самого падишаха. Султана тобто. - Ну!? - витріщилась вражена Настя. - От тобі й ну... Може, одній з тисячі - вдалося матусі втекти з полону Тап-Капи. Вибралась з міста на італійському кораблі - заплатила усіма коштовностями, що мала на собі. До рідного села дісталася вже на останніх днях... - Це ж як? - А так, Настю. Носила тоді матінка мене грішного і, дяка Богові милосердному, встигла - під батьківським дахом виронила!.. - Так ти що?..- Задихнувшись чи то від сміху, чи то від подиву, Настя затисла собі рот долонею. - Еге ж,- зашаріло зітхнув Єврась.- Син султана. Можна сказати, турецький королевич. Якщо помруть мої тато у Високій Порті*, а прямих нащадків не знайдеться - піду собі османський престол відвойовувати. - Так ось чому ти чорний такий! - здогадалася Настя.- І брови, наче ластів'ячі крила... Ти, королевичу, хоч по-турецькому умієш? Єврась помовчав, пригадуючи, а потім раптом гарикнув, вирячивши очі: - Падишахам чок яша! Каар ол-сун кяфиряяр! - Що це означає? - Слава падишахові,- пояснив Чернець.- І, ясна річ, смерть невірним... - Матінко рідна, справжній турок, аж страшно! - Буде вам, діти! - урезонив їх старий.- Хто чий син, неважливо - аби людина була добра, оце важливо... До того ж, предки твої султанські хоч їли-пили доста, тому й напасті у тебе не буде такої, як у Щура, тобто у пана Щенсного! - Ти про що, батьку? - не одразу збагнув козак. *Висока порта - алегорична назва султанського двору. - Та ж про те, що ти бачив уночі маєтку. Таку вже кару наслав Господь на Казимежа за те, що зневажав людяність, здобуваючи своє липове шляхетство: тільки-но пан за стіл - усі діди-прадіди злидні просинаються в його тілі й вимагають їсти... Затупотіли копита, і чийсь голос за вікном покликав: - Пугу, пугу! - Все, пора мені! - підхопився Єврась. Засунув за пояс пістоля, причепив шаблю. Настя так і подалась до нього, руку несміливо простягнула. Чернець мимохідь пригорнув її, неначе старший брат. - Батька гляди! Стих цокіт копит, і Настя з голосним риданням кинулася Степанові на груди. З-під мішковини сірі молодці дістали дивний інструмент: збоку на ньому була рукоять, а спереду стирчало чимале свердло. Завертівши пухкими лапищами рукояті, з пронизливим скреготом вгризалися безлиці свердлами у скелю... За хвилину в гранітному моноліті з'явились круглі глибокі, неначе видовбані велетенським дятлом дупла. І заклали повільно-впевнені роботяги всередину отворів матерчаті ковбаси з хвостами з мотузок, і хвости ті підпалили... Селяни й наглядачі, з боязким інтересом висівши на насипі, чекали, що то воно буде... Безлиці спритно повидряпувались на берег, поприсідали. Грім струсонув землю, в густій хмарі, що швидко розбухала, беркицялись уламки граніту... Шарахнувся переляканий народ. Сивий майстер стояв біля своєї халабуди, склавши руки на грудях, вибуховою хвилею зірвано з нього капелюха, але він навіть не ворухнувся, не змигнув білими очима. Від першого вибуху не впав гранітний кряж - але захвилювалось, взялося великими жмурами озеро, вітрилами здибилось латаття... Заклубочилось з води чи то пара, чи то туман, вигадливо звиваючись, пасмами попливло поміж соснами, торкнулось людей. І - диво! - в білому мареві проступили обриси країни загадкової, безмежної. Немовби вже не десятки, не сотні, а ціле море людей обідраних, виснажених, чорних кайлами довбає мерзлу рівнину, штовхає одноколісні грабарки. Віхола січе їх холодним снігом, наглядачі тепло зодягнені підганяють рабів стусанами й ударами прикладів. Ось на краю снігового поля, де неподалік клякне похмурий ліс, хтось кинувся бігти,- але рвуть його, кидають на землю гостровухі собаки. В другого втікача наглядач випускає чергу куль немов із козацької органки... Вечоріє. Гнійний захід сонця над снігами. Німі раби збирають задубілі трупи - дзвінко-тверді колоди, кидають їх у якусь дивну гарбу з високими полудрабками, запряжену не волами чи кіньми,- сама їде: гарчить, світить двома вогняними оками і їде. Сутінки падають на рівнину, на багатотисячні колони, що понуро бредуть на ложе великого, прямого, мов промінь, каналу... Війнуло від Дніпра, розігнало імлу, розвиднілося в головах, заспокоїлось озеро, звичайні брижі зморщили його поверхню. І побачили всі: ні зором, ні слухом не сприймаючи пророцтва, знову біля скелі вовтузяться сірі телепні, скреготять нестерпно свердлами, а майстер нагорі помагає руками в рукавицях і бубонить співучо невідомою мовою. Та ось мідним горном заіржав кінь, і вилетіла з лісу козацька ватага на чолі з довговусим. Шаблі над шапками... Зустрівшись з ворогом заклятим, але звичним, від якого не відгонить нечистим, заворушилися біло-зелені, канчуки поміняли на шаблі, пострибали на коней, і з гиком помчали навперейми. Перший зловісний брязкіт розлігся над вирубкою, перші багряні бризки окропили пісок. Гепнувся, розкинувши руки й ноги, обезглавлений панський горбань... Частина нападників, обійшовши місиво сутички, кинулась прямо до майстра. Але той як стояв, так і згинув... Двоє вершників згарячу шугонули в канал, інші, залишивши коней, пострибали самі, щоб пошвидше добратися до безлицих. Ні на мить не припиняючи роботи, не озираючись, ті заклали нові "ковбаси", лаштувалися підпалювати... Шабля полоснула одного по тім'ї, сірий враз перетворився на ґулю тіста, осів. Сповзла мішковина,- і, перехрестившись, відсахнувся козак. Справді, не було лиця в бісівського робітника, ні волосся, ні очей, ні вух - блідий обмилок людини, навіть кров не виступила із рани... Ціпеніючи зі страху, намагаючись не дивитися, перекололи козаки нелюдів. І ті, неначе справжнє мило, розповзалися по воді, попливли бридкою піною, тільки сіре ганчір'я колихалось... З нічого, з повітря порожнього, пролунав голос чаклуна несамовитим криком - тарабарське заклинання. І осадив коня молодий смаглявки вершник, і грізно підняв шаблю. Велика тінь, майнувши крилами над верховіттям дерев, ковзнула прямо до Євраса. Закрутився, вдарив крупом жеребець, ледве втримав його Чернець, але сам здригнувся і опустив шаблю, упізнавши, хто падає на нього. Не птах із арабських сказань, що начебто і слона може підняти - у сяєві своєї краси, розпростерши широкий плащ, летіла Зоф'я. Назустріч їй світлів посмішкою закоханий козак: зрозумів тепер - кого він тоді врятував, хто минулої ночі вирвав його з диявольського павутиння... Ось зараз він обійме милу літавку й скінчиться проклята мара. Але з лицем незворушним і безкровним наближалася Зоф'я. Незмигно втупилися в козака її прозоро-сірі холодні очі. В руці у неї гнапевног від швидкого льоту, горів залізний спис. Приголомшений Єврась розгубився, розжарене залізо торкнулося його, пропалило рукав жупана й обпекло лікоть. На великій швидкості Зоф'я здійнялася вгору, описавши чималу дугу, знову ринулась на Чернеця. Тріпотіла тканина, облягаючи її живіт і ноги. Наїжачились довкола Єврася шаблі й піки, хтось з товаришів перехрестившись, уже цілився, наводячи пістоля чи рушницю яничарку. Але крикнув Єврась: - Залиште її! Поневолена ця жінка... Коли судилося мені силою душі розвіяти її пекельний сон, порятую її й себе, а коли ні - тоді, виходить, доля така... Насупилось крейдяне обличчя, вихор каштанового волосся, страшно червоні губи на білому. Вогняний спис націлився в груди Єврасеві. - Зосю, проснись! - закричав він одчайдушне, кидаючи шаблю. Вона наче б завагалась і згаяла мить. Раптом лице шляхтянки ошкірилось, свічкою помчала Зоф'я з рою битви до хмар. ...І тут мій сон - не сон, видиво - не видиво починає бліднути, танути. Проте, ще бачу, як пані Зоф'я, зачарована старим чаклуном, розтинає свинцеве небо. А назустріч їй білою лебідкою з розплетеною косою мчить круглолиця синьоока дівчина. І в руці у неї вогонь... Настя Мандрика! Диво польоту їй відкрила озерна вода. Дві птахи, темна і світла, стинаються високо над землею, озвалася гроза, два клинки блискавки схрестилися і викрешують іскри. А глибоко під ними, біля недоритого каналу кипить люта січа, падають порубані вершники. Навалились біло-зелені, з маєтку примчала допомога на чолі з самим паном. "А лайдаки, бидло!.." - хрипить Щур-Щенсний. Дорогу йому заступає Єврась Чернець, кипить в ньому змішана кров. Перські шаблі пурхають, винюхують вражу кров. Двобій!.. Блідне дивне марево. Зачекай! Ще мить, ще!.. Старий Степан, вилікуваний водою пам'яті, прийшов і стоїть тепер, спираючись на палицю, з-під кошлатих брів дивиться через канал на сухенького майстра в німецькому жупані. А той, упізнавши головного супротивника, шепче нестямно якісь заклинання. В'ється чорна змія-палиця... За спиною Степана немов оживає скалічений ліс, шипшина тягне закривавлені лапи, дикі бджоли роями вилітають з дупел, спалахують жовтим вогнем, не гірше ніж у чаклуна, очі звірів. Повновода злива під гуркіт громовиць впала, обвалюючи й змиваючи береги каналу, оновлюючи землю... Але за Учителем, встає, шелестить, шепче імла, ширяють в ній перепон-часті крила, сновигають білясті фантоми. Та вже не діждати кінця... БІЙ ІДЕ! 3 російської переклав Михайло СЕМЕНЮК