…Спав я годин із шість, але добряче виспався, і коли стюардеса потрусила за плече, був уже у повній бойовій готовності.
- Перепрошую, пана, але потрібна ваша допомога.
- Моя? - у голові одразу виникла версія про захоплення лайнера терористами, бо коли ж іще може знадобитися допомога суперагнта УГС?
- Так, саме ваша, ви ж лікар?
Холєра ясна! Я ж і справді лікар. Якось забувся за цей прикрий факт. В моїх нових документах у графі 'фах' дійсно значилося 'лікар', бо хто ж іще може представляти корпорацію 'Краса і сила' за кордоном?
- Що трапилося? - одягнув я професійний вираз на обличчя.
- Там пасажирці кепсько.
Щиро кажучи, з мене лікар, як із собачого хвоста сито. Але ж не будеш зізнаватися в цьому привселюдно - тільки легенду спалиш. Та й чогось-таки нас та навчили в Академії.
? Ведіть! - Я впевнено підхопився та почалапав за худенькою дівчиною через прохід.
Очі ковзали по сонних обличчях пасажирів, намагаючись вгадати, хто з них стане моїм першим пацієнтом. Цей дядько? А може, ця елегантна пані? Однак у голові крутилася підступна думка: а що, коли хвора - старенька бабуся? Шансів на це - дев'ять з десяти, в цього контингенту завжди виникають негаразди під час міжзоряних перельотів. Думка ця була не тільки підступною, але й панічною, тому що у стареньких бабусь бувають хронічні хвороби, які не подолати навіть академікам, не те що агентам-недоукам. Що я вмію? Зарубцювати рану, зростити кістку, - яких іще навичок потребує наша робота? Отрути знаю непогано. Ги-ги-ги. Дуже смішно.
Проте гігантським зусиллям волі я відігнав від себе панічні настрої. Поміркуйте самі - якщо в бабусі є хронічні хвороби, значить і ліки мають бути з собою. Це елементарно. Варто лише як слід покопирсатися у ридикюлі.
А як помре, що тоді? Тоді одразу почнуть з'ясовувати, який лікар її довів до цього, і в результаті заберуть ліцензію. Отже я залишуся без ліцензії. Ви не смійтеся, бо це - скандал, а скандал - найгірше, з чого можна починати секретну операцію, це я вам кажу як агент другого класу.
Я настільки налаштувався на хронічну бабусю, що коли ми зупинилися перед кріслом з молодою дівчиною, злегка отетерів.
– Прошу, - показала рукою стюардеса.
– Оце хвора?
– А то що?
– Та так, нічого. - Я почухав потилицю. - І чим вона хво… Тобто, що трапилося?
У нашій лікарській професії головне - апломб. Утім, якщо не помиляюся, у будь-якій іншій професії так само. І я вирішив брати авторитетом.
– Чого мовчите? Що сталося з пасажиркою?
Стюардеса зашарілася від хвилювання, але чітко доповіла:
– Почули хрипи, задишку. Розбудити не вдалося, таке враження, що вона непритомна.
– Враження, - похмуро пробурмотів я.
Стюардеса почервоніла ще більше.
Що ж, враження правдиве. Принаймні мені теж так здається з висоти свого лікарського досвіду. Але до справи. Я зіщулився якнайогидніше і запитав:
– Ви вважаєте, я мушу просто тут надавати допомогу?
– Пробачте, - бідолашна дівчина, я її геть зачмирив, але що вдієш, треба рятувати легенду.
І поки транспортер перевозив крісло пацієнтки до службового відсіку, мені раптом спало на думку, що я дійсно не знаю, як вчинити. Аби це була старенька бабуся - там все зрозуміло, у неї скоріш за все якась хронічна хвороба, а значить ліки мають бути в ридикюлі. А коли молода дівчина зненацька задихається і непритомніє, що тоді робити? У неї хоч є ридикюль?
Так я і спитав у бідолашної стюардеси, що вже остаточно розгубилася під моїм напором:
– Особисті речі!
– Чиї?
– Ну не мої ж. Пасажирки!
– Хвилиночку.
Вона миттєво і, здається, з задоволенням чкурнула по особисті речі постраждалої, чи то пак, пацієнтки, бо постраждалим тут скорше за все був я.
А поки випала нагода роззирнутися навкруги у пошуках натхнення. Що там радять у таких випадках - відкрити кватирку, аби дати більше кисню? Цей рецепт навряд чи можна було застосувати, бо за ілюмінатором розлягався просторово-часовий континуум без будь-яких домішок, зокрема і без кисню. Що далі? Розстібнути комір, послабити пасок. Це цілком реально.
Я нахилився до дівчини. Розстібнув верхнього ґудзика. Потім іще одного, далі - ще. На третьому в око впало біле мереживо. Ну зрозуміло, що біле, так і має бути - блузка ж світлого кольору. Так, чого б іще такого послабити? Паска на дівчині не було. І я вирішив послабити застібку бюстгальтера, тобто станіка, як вчив називати цю деталь гардеробу мовний інтенсив - адже пасажирка була полькою. Ви можете собі уявити, як ця штука стискає ребра й заважає дихати? Отож прийнявши таке важливе рішення, я обережно завів руку попід спину хворої, намагаючись намацати гачки. Чорт, це, виявляється, не так просто. Довелося розcтібати блузку повністю, і лише тоді пальцям вдалося намацали потрібний пристрій.
Клац!
Наступної миті назовні вигулькнули дві чудові півкулі, увінчані привабливими темними пипками. В горлі одразу пересохло. Я озирнувся у пошуках води і побачив, що у дверях з отетерілим виглядом стоїть стюардеса .
Іще б не отетеріти, побачивши таку картинку!
– Кисень, - промимрив я, намагаючись вивільнити руку, що заплуталась у бретелях. - цеє… не вистачає… їй.
– Підкрутити кондиціонер?
– Авжеж! - наступної миті я вже оговтався і підвищив голос майже до крику.
Нічого, хай поважає.
Дівчина злякано зникла за пультом.
Так, тепер перевірити пульс. Я схопився за зап'ястя, нічого не намацав, потім плюнув і притиснув долоню просто попід груди. Зачекайте, зараз. Пульс є. Начебто.
– Прізвище? - суворо спитав я.
– Моє? - затинаючись перепитала стюардеса.
– Ні, твоєї бабусі!
– Затуливітер, - майже прошепотіла вона.
Так, вони тут змовилися, аби остаточно вивести мене з рівноваги.
–? На чорта мені прізвище твоєї бабусі!
– Але ж ви самі…
– Хворої прізвище, - я трохи прибрав тиск, аби дівчина прийшла до тями. Здається, переживати за свій авторитет потреби вже не було.
Відчувши послаблення вона навіть зраділа:
– А! Так це я зараз. Зараз.
Пальці хутко заклацали клавіатурою.
– Розсковська. Агнєшка Розсковська.
– Пишіть: Огляд хворої Розсковської Агнєшки провів лікар… - вільною рукою я видобув посвідку - лікар першого класу Мамай.
Ого! Я, виявляється, лікар першого класу. А такий молодий!
– Записали?
– Авжеж.
– Пишіть: пульс ниткоподібний, дихання рівне - дійсно, дихання було рівним, це добрий знак, - при візуальному огляді поранень та пошкоджень не виявлено.
За стилем це більше скидалося на протокол з місця подій, але що поробиш - обійдуться й таким.
Однак на цьому мій асортимент лікувальних процедур добігав кінця.
Я глибоко замислився і для переконливості шумно випустив повітря з легенів.
– Ет, якби зі мною були інструменти…
– У нас є все, що потрібно. - Запопадливо підскочила стюардеса і вмить відкрила переді мною валізу бортової аптечки. Добрий вишкіл, мать його так.
Від розмаїття пігулок та трубочок у мене голова пішла обертом. Тут було все - як то кажуть, до кольору, до вибору. Але хвилини, мабуть, зо три я чесно шукав знайомі назви. Не можна сказати, що не знайшов, от, наприклад, 2-тетра-3-циклопентанпергидрохінонтрен, чудово допомагає, коли треба когось відправити на той світ, але в нашому випадку він абсолютно непридатний.
– Ні, - підсумував я результати дослідження аптечки і з задоволенням закрив валізку. - Ми будемо впливати безпосередньо на серце.
Колись нам показували цей фокус - біомасаж серця. Що сказати - на таке здатні тільки екстрасенси вищого класу, а зовсім не я. Проте зараз не було іншого виходу.
– Подушку - скомандував я.
Буквально за мить подушка лежала на кріслі і стюардеса з моєю допомогою підмощувала її попід спину хворої. Все-таки приємно мати справу з професіоналами.
– Відійдіть - попрохав я.
Як це він тоді робив? Ага, одна рука заведена під лопатку. Друга на серці. Я повагався і прилаштував руку просто на грудь. Тепер треба зосередитися. Ні, не подумайте, я не збирався нічого масувати - не знаючи техніки і не маючи досвіду втручатись у роботу серця вкрай небезпечно. Якби я спробував утнути щось подібне, то убив би бідолашну дівчину практично зі стовідсотковою гарантією. Але щось-таки треба було робити.
І тут я згадав байку про свою стародавню колегу. Успішну, до речі, колегу.
– Поможе, не поможе - заплати, небоже - пробурмотів я перевірену віками мантру.
– Що ви кажете?
– Тихо! - гавкнув я у відповідь і стюардеса принишкла.
А я уже завівся:
– Ішов пес через овес, не шкодило псові, то хай не буде шкоди і тому вівсові.
Я стояв над дівчиною, як ідіот і бурмотів усе підряд. Рука тримала білу і гарну, між іншим, грудь. Зверху на ній я помітив татуювання - два серця поряд. Одне трошки більше, друге трошки менше. Красива штучка. Мабуть, знак від коханого.
– Ішов пес через овес…
Ви не повірите, але тут я раптом почув, як серце під рукою починає калатати. Гм, цікаво.
А воно з кожним ударом додавало.
– … то хай не буде шкоди і тому вівсові.
Я вже розійшовся не на жарт, і серце, напевно, відчуло це, та застукало, немовби прокидаючись від глибокого сну.
Рука дівчини несамохіть поворухнулася.
– Оживає! - вигукнула стюардеса.
– А ви думали! - впевнено відповів я.
Теорія медицини в особі моєї бабусі формулювала цю методу приблизно так: 'Як не спаралізує, то попустить'.

І тут двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла іще одна стюардеса з радісним обличчям.
– Я знайшла лікаря!
За нею до відсіку увірвався огрядний бородань професорського вигляду. Господи, цього тільки мені бракувало.
– Так, що тут трапилось, що трапилось?.. Колега? - Спитав він огидним професорським голосом, у нас в Академії так говорив історик, якого всі не любили.
– Лікар першого класу Мамай - сказав я, простягаючи посвідку відповідно до етикету.
– Мамай? - Перепитав він, - щось я про вас не чув.
– Я теж про вас не чув. - огризнувся я.
– А! Косметолог! - у голосі забриніли нотки зверхності. - Дозвольте відрекомендуватися, професор Гладкий.
Я задля годиться глянув на його посвідку. Справжня. І прізвище легко запам'ятати, бо воно відповідає зовнішності - от кому б вживати 'Граціозу'. А заразом побічні ефекти не страшні.
– Колего, ви дозволите поцікавитись?
Професор був на своїй території. Я не міг не дозволити, і він це знав.
Довелося відсторонитися. Гладкий вправно схопився за пульс, попхекав, тоді послухав дихання.
– А можна поцікавитися журналом? - уже не так зверхньо мовив він.
– Прошу - моя помічниця клацнула по клавішах.
Професор кілька хвилин уважно читав, шкрябаючи себе по бороді. Тоді підвів голову і широко посміхнувся:
– Вітаю вас, колего! Все було зроблено бездоганно. Я б навіть сказав, зразково. Чесно сказати, не кожен наважиться на активацію серця, я б, зокрема, вдався до медикаментозного впливу. Але те, що зробили ви… І при такій важкій патології…Прийміть мої щирі компліменти.
Я криво посміхнувся, однак потиснув простягнуту руку. Цікаво, про яку це патологію він торочить.
– Пробачте за відвертість, - вів далі професор, - я ніколи не був надто високої думки про косметологів, проте зараз готовий привселюдно вибачитися. Цей випадок воістину можна включати до підручників.
Здається, я навіть трохи зашарівся. От бачите - можна до підручників. А то зразу - косметолог, косметолог! Наче ми, косметологи, не лікарі.
– Ви дозволите, колего, запросити вас на філіжанку кави. А чи коньяку? Заради такого випадку можна і коньяку, га?
Я кисло кивнув:
– Із задоволенням. Але мені б трохи поспати…
– Розумію, розумію. Після такого енергетичного викиду потрібно відновитися. Але коньяк лишається за мною.
– Згода.
– Пане професоре, пробачте, - втрутилася раптом одна із стюардес. - А ви бачили, яке красиве татуювання в неї на грудях? Мабуть, коханий десь на неї чекає. А міг би не дочекатися, якби не доктор!
Підлабузниця!
Професор посміхнувся і зробив два кроки до крісла пацієнтки.
– Ні, красунечко. - Товстий професорський палець тицьнувся просто у білу грудь. – Ці два серця означають тільки те, що у нашої хворої насправді два серця.
– Як це? А таке буває? - хором запитали стюардеси.
– Буває. І у таких випадках пацієнтам роблять стандартне татуювання, щоб кожен лікар знав і був дуже обережним у застосуванні серцевих процедур. От, колега вам підтвердить.
– Угу - кивнув я.
А що іще я міг сказати? В розробці