Таємні товариства, обряди, ініціяції, посвячення

Цей образ людина традиційного суспільства намагалася зрозуміти і прийняти через посвячення. Очевидно, існує велика кількість типів і варіянтів посвячення, які відповідають різним соціяльним структурам і рівням культури. Але головне полягає в тому, що всі до-сучасні суспільства (ті, що на Заході існували до середніх віків, а в усьому иншому світі – до Першої світової війни) надавали великого значення ідеології та техніці посвячення.

Зазвичай під ініціяцією розуміють сукупність обрядів та усних настанов, мета яких – радикальна зміна релігійного та соціяльного статусу посвячуваного. У філософських термінах посвячення рівнозначне онтологічній зміні екзистенційного стану. Під кінець випробувань неофіт отримує цілком инше існування, ніж до посвячення: він стає иншим. Серед різних категорій посвячень посвячення, пов’язане з досягненням статевої зрілости, з дорослішанням, особливо важливе для розуміння до-сучасної людини. Там, де вони існували, обряди вікового переходу були обов’язковими для всієї молоді племени. Щоби отримати право бути допущеним до товариства дорослих, підліток повинен був пройти через ряд обрядових випробувань і отримати вміщені в них знання – тільки після цього його визнали відповідальним членом суспільства. Посвячення вводить неофіта одночасно й у людське суспільство, й у світ духовних цінностей. Він довідується про правила поведінки, виробничі прийоми та організацію дорослих, а також про міти і священні традиції племени, імена богів та історію їх діянь і, що особливо важливе, про містичні стосунки між племенем і Надприродними Істотами у тому вигляді, в якому вони були встановлені від початку світу.

Кожна первісна община володіє збором містичних традицій, своєю «концепцією світу», котра поступово відкривається новачкові у процесі посвячення. Неофіт стає достойним духовного звання тільки під кінець духовної підготовки, тому що все, що він довідується про поведінку, виробничі прийоми та організацію дорослих, не є «знанням» у сучасному розумінні цього слова, тобто об’єктивною інформацією, що здатна удосконалюватися і збагачуватися до нескінченности. Світ для нього – це витвір Надприродних Істот, творіння божественне, а значить, священне у своїй основі. Людина живе у Всесвіті, котрий є надприродним за походженням, і тому його форма, і навіть його субстанція, священні. Світ – це «історія», що включає його створення Надприродними Істотами, і все, що настало після цього, – прихід Героя-Просвітника або Містичного Предка, їхні подвиги, їхні пригоди, пов’язані зі створенням світу, і, нарешті, їхнє зникнення.

Ця священна історія – мітологія – є взірцевим прикладом: вона розповідає про природу речей, вона встановлює всі норми поведінки, соціяльні та культурні норми. Оскільки людина була створена і просвічена Надприродними Істотами, то всі їхні дії і поступки належать до «священної історії». Цю історію необхідно турботливо зберігати і передавати недоторканою новим поколінням. Предки отримали від Надприродних Істот нові культурні одкровення. Оскільки традиційні суспільства по суті не мають «історичної» пам’яти, деколи достить всього кілька поколінь, щоби недавнє нововведення починало сприйматися як первісне одкровення. Можна сказати, нарешті, що будучи «відкритим» для історії, традиційне суспільство має тенденцію відносити кожен сучасний йому набуток до первісного часу, розглядаючи всі події як позачасові, від початку мітичні. Первісні суспільства також переживали історичні зміни, правда, дуже незначні. Корінною їх відмінністю від сучасного суспільства є відсутність історичної свідомости.

Відсутність, треба сказати, неминуча, якщо брати до уваги концепцію часу та антропологію, характерну для всього до-біблійного людства.

Саме до такого традиційного знання отримують доступ новопосвячені. Їх довго навчають наставники, вони присутні при таємних обрядах, проходять низку випробувань, що входять в обряд посвячення, і вперше зустрічаються зі священним. Більшість випробувань, що входять в обряд посвячення, передбачає (з більшою чи меншою очевидністю) ритуальну смерть з воскресінням або новим народженням. Центральний момент посвячення представлений обрядом, що символізує смерть неофіта і його повернення до живих. Але до життя він повертається новою людиною, підготовленою до иншого способу існування. Смерть при посвяченні означає одночасно кінець дитинства, незнання і стану непосвячености.

В архаїчній думці ніщо ліпше за смерть не виражає ідею «кінця», завершености, та ніщо ліпше за космогонію не виражає ідею «творіння», «діяння», «будівництва». Космогонічний міт служить взірцевою моделлю для всіх видів «діяння». Ніщо ліпше не забезпечує успіх у творенні, творчості (чи це буде село, дім чи дитина), ніж копіювання космогонічного «творіння». Мало того, оскільки Космогонія в очах первісних людей – це, насамперед, вияв творчої сили богів, то, значить, становить собою чудесне вторгнення сакрального у життя; вона періодично відтворюється, щоби оновити світ і людське суспільство. Символічне повторення творення означає повторення подій початку світу, а, значить, і присутність на землі Богів та їх творчої сили. Повернення до початку відбувається завдяки новій активізації священних сил, які колись себе проявили вперше. Відновлюючи Світ таким, яким він був у момент творення, відтворюючи перші діяння Богів «саме у той час», людство і весь космос стають «як на початку», тобто чимось чистим, непорочним, могутнім, діяльним, сповненим потенційних можливостей.

Кожному ритуальному повторенню Космогонії передує символічне повернення в «Хаос». Перед тим, як бути створеним знову, старий світ повинен бути спочатку знищений. Так, різні обряди, що пов’язані з настанням Нового року, можна зачислити до двох категорій:

1) ті, що символізують повернення Хаосу (гасіння вогнів, прояви «зла» і гріховности, поведінка, протилежна до звичної, оргії, прихід мертвих і т. д.):

2) ті, що символізують Космогонію (запалювання нових вогнів, відхід померлих, «інсценування» створення Світу Богами, урочисте пророкування майбутнього і т. д.). У сценаріях обряду посвячення «смерть» символізує тимчасове повернення Хаосу, вона – взірцеве вираження «кінця певного типу існування», а саме: неосвічености та дитячої безвідповідальности. Смерть в обряді посвячення створює «чисту табличку» (tabula rasa), на котрій будуть записані знання, необхідні для формування нової людини.

Ми ще будемо говорити про різні форми народження до нового життя – духовного. Поки скажу тільки, що це нове життя передбачає істинно людське існування, бо воно відкрите для духовних цінностей. Те, що розуміють під загальним терміном «культура», охоплює всю розумову діяльність і доступне тільки посвяченим. Це означає, що участь у духовному житті стає можливою завдяки релігійним випробуванням, через які проходять при посвяченні.

Всі обряди нового народження чи воскресіння і символи, які вони містять, вказують на те, що новачок допускається до иншої форми існування, недоступної для тих, хто не піддавався випробуванням посвяти, хто не пізнав смерти. Запам’ятаймо цю особливість архаїчної ментальности – віру в неможливість замінити один стан иншим, не зруйнувавши попереднього. У даному випадку, щоби стати дорослим, дитина повинна «померти» в дитинстві. Ця невідступна ідея «початку» диктується загалом ідеєю абсолютного початку, тобто Космогонії. Для того, щоби річ була зроблена добре, треба діяти так, як це робилося «перший раз». До того «першого разу» не існувало речей, тварин, певної поведінки. Коли «у той час» (in illo tempore) вони виникли, це сталося волею Богів, які створили буття з небуття.

Смерть у посвяченні необхідна як «початок» духовного життя. Її функція визначається тим, що вона готує народження до більш високої форми життя, до вищого призначення. Як ми побачимо далі, смерть у посвяченні символізують темнота, космічна Ніч, телургічна матриця, хатина, нутрощі чудовиська і т. д. Усі ці образи виражають повернення до стану невизначености, до латентної форми (до до-космічного Хаосу), а не повне зникнення (в тому сенсі, в якому сучасна людина уявляє собі смерть). Образи і символи ритуальної смерти подібні до проростання, до зародкових форм: вони показують, що нове життя вже перебуває у процесі підготовки. Як ми покажемо, існують також инші функції смерти в обряді посвячення. Наприклад, вона дозволяє увійти в товариство померлих і предків. Але й тут ще можна відрізнити ту ж символіку початку: початок духовного життя стає можливим при зустрічі з духами.

На думку первісної людини, людину створюють; сама наодинці вона «зробити себе» не може. Її «роблять» старші, духовні наставники, але користуються вони при цьому тим, що було їм відкрито на Початку Часів Надприродними Істотами, представниками яких, часто навіть їхньою інкарнацією, є вони. Щоби стати справжньою людиною, необхідно бути подібним на мітичну модель. І людина відчуває себе такою, коли перестає бути «природною людиною» і її створюють знову згідно з транслюдським каноном. «Нове народження» при посвяченні – не «природне», біологічне, хоч деколи й виражається акушерськими символами. Це народження за обрядами, встановленими Надприродними Істотами; людина – божественне творіння, створене могутністю і волею цих Істот. Вона належать не «Природі» (в сучасному, секуляризованому сенсі), а Священній Історії. Друге народження при посвяченні не повторює першого, біологічного. Щоби стати істотою посвяченою, треба знати реалії, які належать не «Природі», а до життєпису Надприродних Істот, тобто до Священної Історії, яка зберігається в мітах.

І навіть тоді, коли, здавалося б, мова йде виключно про явища природи, наприклад, про Сонце, міти співвідносять їх з дійсністю, яка не належить до «Природи» в тому значенні, яке вкладає у це поняття сучасна людина. Для первісної людини природа не просто «природна», вона одночасно і надприродна, тобто є також і проявом священних сил, і шифром трансцендентної реальности. Знати міти – зовсім не означає, як думали в минулому столітті, черпати знання з регулярности деяких космічних явищ (сонячних ритмів, місячних циклів, сезонів вегетації і т. д.). Це, перш за все, знати, що відбувалося у Світі, що здійснювали Боги і Герої-просвітники: їхню діяльність, їхні пригоди, їхні драми. Це, нарешті, знати божественну історію, яка все ж таки залишається «історією», тобто низкою непередбачуваних подій, значущих і пов’язаних між собою.

Говорячи сучасною мовою, можна було би сказати, що посвячення кладе край «природній людині» і вводить неофіта в культуру. Але для первісних суспільств культура створена не людиною, її походження надприродне. Більше того, завдяки культурі людина встановлює контакт зі світом Богів та инших Надприродних Істот і розділяє з ними їхню творчу енергію. Світ Надприродних Істот – це світ, в якому все виникло вперше: перше дерево, перша тварина і перший вчинок, який з того часу ритуально повторюється (ходити у певний спосіб, викопувати їстивні корені, полювати у відповідний сезон і т. д.) У цьому світі Боги і Герої зустрічалися, вимовляли певні слова, встановлювали певні правила і т. д. Міти вводять нас у світ, який не може бути «описаний», а тільки «розказаний», тому що він складається з історії вільних дій, непередбачених рішень, казкових перетворень і т. д. Одним словом, це історія всього значного, що сталося з моменту Створення світу, всіх подій, які вклали свій внесок у те, щоби зробити людину такою, якою вона є сьогодні. Неофіт, котрий завдяки посвяченню вводиться в мітологічні традиції племени, вводиться також у священну історію Світу та людства.

Ось чому посвячення так багато означає для розуміння до-сучасної людини. Воно відкриває нам серйозність, що межує зі страхом, з якою людина первісного суспільства брала на себе відповідальність за отримання і передавання духовних цінностей.

Якщо публікація "Таємні товариства, обряди, ініціяції, посвячення" Вам сподобалася поділіться з друзями в соціальних мережах або залишите коментарі.

Випадкові цікаві публікації з нашого сайту

Турчинов заявив, що через Януковича Україна не зможе проводити науково-дослідні роботи з ураном

12 сюжетів сновидінь

Вищипування брів в домашніх умовах