Етапи переселення українців з Польщі у 1944-1946 рр.

Ще до закінчення Другої світової війни, 9 вересня 1944 р. була укладена в Любліні угода між Польським Комітетом Національного Визволення (тимчасовим урядом) та РНК УРСР, що передбачала депортацію українців з території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу [1, 9].  Вона була результатом збігу інтересів як ПКНВ, яка була зацікавленою в депортації українців і яку розглядала як засіб вирішення проблем стабілізації держави і перетворення її в мононаціональну країну, так і уряду СРСР, який шляхом депортації планував «закрити» українське питання в Польщі та ліквідувати один з найбільших осередків українського визвольного руху [2, 10]. Українське питання, що було центральною проблемою національної політики урядів СРСР і ІІ Речі посполитої, а з початком Другої світової війни стало предметом гострої дипломатичної боротьби й однією з головних перешкод в налагодженні тривалих взаємин між польським еміграційним урядом і сталінським керівництвом, залишилося у спадщину сформованому при активній підтримці Москви Польському комітетові національного визволення. Державний кордон, що був встановлений по "лінії Керзона” з невеликими відступами від неї на користь Польщі, що декларувалося у "попередньому” (таємному) радянсько-польському договорі від 26 липня 1944 р., не відповідало ні пропагованому Кремлем етнічному принципу вирішення прикордонних суперечностей, ні задуманій польською комуністичною владою ідеї відбудови Польщі як мононаціональної держави: у нових кордонах Речіпосполитої Польщі (РП), в основному на території Жешувського (12 повітів), Люблінського (9 повітів) і частково Краківського (2 повіти) воєводств, залишилося, за різними даними, від 546,2 тис. до 1 млн українців, а на території західних областей УРСР від 885302 до 1182100 осіб польської національностей [3, 31]. З переселенням українців погоджувалися уряди США та Британії.

 В їхніх інтересах було зберегти Польщу як зону свого впливу. Депортації стали лише побічним ефектом складної геополітичної гри найбільших світових держав.

Вчені виділяють кілька етапів переселення пов’язаних із ступенем добровільності переселення, обсягом задіяного у процесі адміністративного апарату, служб безпеки та війська. Для характеристики етапів була взята чотирьох етапна періодизація запропонована Є.Місилом.

Переселення стосувалися, з одного боку, тих мешканців СРСР польської та єврейської національностей, які мали довести, що перед 17 вересня 1939 року були громадянами Польщі, з другого боку Польських громадян «української, білоруської, російської та русинської національностей». Як ми бачимо уряд УРСР не забув про те, що частина лемків у Польщі називала себе русинами. Завершення переселення передбачалося на 1 лютого 1945 року, що вже згодом виявилося нездійсненним завданням [1, 9]. Мала кількість добровольців, а також сувора зима 1944-1945 рр. спричинили призупинення переселенської акції і започаткували систематичне продовження строку її закінчення: перший раз до 1 травня, вдруге – до листопада 1945 р., втретє – до 31 грудня 1945 р., вчетверте – до 15 червня 1946 р. На пропозицію польської сторони стосовно чергового продовження терміну закінчення акції українська сторона відповіла категоричною відмовою. 6 травня 1947 р. у Варшаві віце-прем’єр уряду РП А. Кожицький і заступник голови Ради Міністрів УРСР В. Старченко підписали Заключний протокол до договору від 9 вересня 1944 р. [3, 32].

На першому етапі ( 15 жовтня – 31 грудня 1944 року) депортації мали відбиток добровільності. Інструкція з 21 вересня 1944 року видана для польських репатріаційних органів щодо реалізації угоди 9 вересня стверджувала що: « Евакуація добровільна, тому не можна застосовувати, ані безпосереднього, ані посереднього примусу. Згоду на евакуацію можна висловити або усно, або на письмі» [1, 9]. Відповідно до угоди українцям що виявили бажання евакуюватися, скасували всі недоїмки по натуральних поставках, грошових податках і страхових платежах. Однак це не стосувалося тих людей, що з тих чи інших причин не подали заяву на добровільну депортацію [4, 288]. Міністерство публічної адміністрації було зобов’язано стягувати всі необхідні податки, повинності і т.зв. «контингент» (податки на сільськогосподарську продукцію) на рівні з громадянами Польщі із тих українців, що не заявили про бажання виїхати [5, 19]. Траплялися непоодинокі випадки, коли польські урядові чиновники стягували з українського населення різноманітні податки незважаючи на подачу заяв про виїзд. На принцип добровільності вказував радянський дослідник І.Ф.Євсеєв який твердить, що українське населення Надсяння само домагалося переселення, або зверталося до Уповноваженого уряду УРСР, який перебував у Люблині «ним був Микола Підгорний» з проханням приєднати ці землі до України. Євсеєв у своїй праці про переселення пише: «Эвакуация проводилась на сугубо добровольных началах» [6, 47].Польські дослідники В.Шота і А.Щесняк писали, що « від 15 жовтня 1944 року до кінця серпня 1945 року виїздили ті, які цього бажали…» [1, 11]. З чого виходить що від вересня виїздили ті, які цього не бажали.

Офіційні польські власті з невдоволенням спостерігали на повільні темпи переселення й невелику кількість добровільних оголошень. Для прискорення депортації українського населення і для утвердження поляків на домінуючих позиціях було впроваджено ряд адміністративних заходів. Почали закривати українські школи. Учителів, що отримали дипломи в часі німецької окупації, не брали на роботу. В місцевостях, де були організовані початкові польські школи, організація аналогічних українських не дозволялася [7, 111]. В результаті на жовтень 1944 року українці Польщі взагалі не мали шкіл з рідною мовою викладання. Тривали релігійні утиски, церкви масово передавали римо-католикам.

На першому етапі була помітна тенденція до зростання кількості бажаючих виїхати, однак з наближенням зими заяви на виїзд перестали поступати. Пояснюється це небажанням людей вирушати в дорогу під час зимових холодів та низькою активністю польського підпілля, що грало значну роль в «заохоченні» українців на виїзд. Найінтенсивніше проходив прийом заяв на півночі Закерзоння (хотіли виїхати 90 % українських родин). На півдні таких було дуже незначна кількість. Загалом до кінця року виїхало 28589 чол.[2, 10].

Початок другого етапу (1 січня – 31 серпня 1945) пов'язаний з наступом Червоної Армії, що зайняла все Закерзоння – почали виїзжати люди, чиє майно було знищене в результаті боїв при взятті Лубківського та Дуклянського перевалів. На півдні, де активно діяли загони УПА, виїхати хотіло лише 5 відсотків від загальної кількості населення. В середині серпня 1945 року подача заяв на виїзд майже припинилась. Будь-які форми адміністративного тиску вже не давали бажаного результату [2, 10].

Проти непокірних українців єдиним фронтом виступили всі сили, які були зацікавлені в повному і якнайшвидшому завершенні депортацій них процесів. Особливо це стосувалося спільних дій польської державної влади та різних підпільних збройних формувань. Про це є численні свідчення учасників тих трагічних подій, а також матеріали ОУН- УПА. Навіть радянські документи свідчать про напади збройних загонів на українські села та обози, численні грабунки і вбивства українців і при цьому зазначають, що місцева польська влада жодним чином не реагувала, а місцева поліція в деяких випадках цьому сприяла. В іншому документі від 8 травня 1945 року, стверджувалося, що «боротьба з бандитизмом польськими каральними органами жодна не ведеться»[4, 20]. За далеко не повними даними у Закерзонні було повністю або частково спалено 80 сіл, замордовано понад 2 тисячі осіб, знищено та пограбовано тисячі господарств, велику кількість худоби, сільськогосподарського реманенту.

Хід депортації залишався повільним і це зовсім не відповідало планам як польської так і радянської сторін. Районний представник польського уряду в справах «евакуації» українського населення А. Недзеля у звіті від 1 червня 1945 р. на ім’я головного представника, підкресливши активний опір українців, які "на все готові, тільки б не виїхати”, резюмував: "Існуючий характер евакуації не дасть бажаних результатів… без відповідної участі Війська Польського, яке забезпечить нам безпеку і остаточно вирішить справу евакуації” [3, 36].  11 серпня 1945 року на спільній нараді в якій взяли участь з польської сторони міністр цивільної адміністрації та його заступник, начальник генерального штабу польської армії та люблінський і жешівський воєводи, а з радянської – Микола Підгорний, було ухвалено: у Ліській, Пшемиський, Любачівський та Ярославський повіти ввести 3, 8 та 9 девізії піхоти (дп) Війська Польського, повністю змінити місцеву адміністрацію з української на польську, з усіх господарств, що не виїздили зняти податки за цей та попередні роки, спрямувати по одному батальйону військ НКВС у кожен повіт [4, 20]. Питання взаємодії місцевих адміністрацій з військовими підрозділами в ході здійснення останніми вселенської акції обговорювалися на нарадах, які збирали люблінський і жешівський воєводи, зокрема останній 25 серпня 1945 р. провів нараду за участю старост воєводства, керівництва 9 дп ВП і громадянської міліції. Сподівання М.Підгорного, що вказані заходи дадуть можливість зрушити роботу щодо евакуації та забезпечити її закінчення до визначеного терміну 1 листопада 1945 року, виявилися марними. 7 листопада 1945 року заступник головного уповноваженого уряду УРСР у справі евакуації Кальненко доповів в ЦК КП(б)У, що незважаючи на те, що на початку жовтня польські війська розгорнули масштабні операції у Любачівському, Пшемиському та Ліському повітах, а також про « примусове виселення з сіл українців», заяву на евакуацію не подають 35955 господарств. Кальненко вважав, що «більшість не бажає взагалі переселятися на Україну» [4, 20].

Разом із введенням військ розпочався третій етап депортації (1 вересня-31 грудня 1945 року) котрий по праву можна вважати повністю примусовим. Якщо раніше криваві акції польського підпілля можна було ще якось пояснювати наявністю серед українського населення бандитських елементів та ймовірною діяльністю радянських чи німецьких спецслужб, то тут вже діяла регулярна армія Польщі. Солдати тепер діяли не із власної ініціативи, а виконували накази своїх командирів та вищого керівництва. 1 вересня 1945 р. на територію Лісківського, Любачівського і Перемиського повітів прибули відповідно 8, 3 і 9 дп ВП із завданням відселити українське населення з 50 кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР.

8 і 9 піхотні дивізії розпочали акцію 3 вересня 1945 р., а 3 дивізія – 6 вересня 1945 р. У випадку відмови українців від переселення командування військових підрозділів, задіяних в акції, мало наказ відселяти їх у глибину РП, де вони мали бути розселені в польських селах по 2-3 сім’ї [3, 37].

Українське населення намагалося уникати примусового виселення різними шляхами, основними з яких були: втеча в ліси при наближенні військових підрозділів, які мали наказ про виселення мешканців української національності, видання себе за поляків і перехід на римо-католицький обряд, звернення до органів влади із запевненням про свою лояльність до польської держави. Єдиним захисником українського населення перед насильницьким виселенням стали загони УПА. Початково УПА не протидіяла йому, однак, коли восени 1945 року переселенська акція набрала характеру примусової депортації, упівці почали активно протидіяти виселенню українців. 24 березня 1946 року на нараді з офіцерами 8 девізії начальник штабу 5 Військового округу який обіймав терени Ряшківського та Краківського воєводств бригадний генерал А. Дашкевич наказав для наведення порядку в українських селах запроваджувати принцип збірної відповідальності. За словами Дашкевича, частина 9 піхотної девізії після входження в будь-яке українське село забирали всіх чоловіків, двох-трьох з них одразу ж розстрілювали на очах в інших і тим самим забезпечували безпеку своїх дій [4, 77].

Особливо жорстоко діяли війська в тих місцевостях, де селяни пробували чинити будь-який опір. Часто за опір вважали кілька пострілів, що могли й не принести користі. Натомість у звітах командирів ВП спалення безборонних сіл змальовувалось як героїчна боротьба польських жовнірів проти «банд» УПА [5, 24]. Підтвердженням оправданності таких дій військових було поширення польськими властями чуток, мовляв, усі чесні українці хочуть їхати до УРСР, а залишилися лише ті, хто працює з бандами. Значно зріс терор збройних формувань польського підпілля. Аківцями було спалено безліч українських хат у гмінах Курилів і Ментке Грубешівського повіту. Такої долі зазнали Турковичі, Суховичі, Малків та інші села. Основною причиною бажання переселитись в УРСР було прагнення врятувати своє життя і частину майна [5, 25]. Особливо сильним був терор на півночі Закерзоння. Використання військових частин і загонів АК дало свій результат: було виселено більшість українців Перемищини, закінчувалась депортація в Замостівському (93,6) , Красноставському (81,5), Любартівському (100), Радзинському (100), Біла – Підляському (100), Ясловському (99,7), Холмському(98,4) та Білгорайському (88,6) повітах. Повільними темпами йшла депортація в Ліському (7%), Любачівському (31.3%) та Сяноцькому (51,1%) повітах, що пояснювалось діяльністю УПА, яка руйнувала комунікації, знищувала евакуаційні комісії, вела бої з підрозділами ВП . Загалом підчас третього етапу було переселено 81806 осіб [2: 11].

На завершальному четвертому етапі виселення набрало класичної форми етнічної чистки, що включало в себе пацифікацію і палення сіл, терор проти мирних мешканців, повальну екзекуцію силами регулярних підрозділів ВП. Доведені знущанням військових до відчаю селяни кидали роками нажите майно і без оформлення жодних документів нелегально переходили радянсько-польський кордон. Українці вдавались до різних способів ухиляння від депортацій. Люди в гірських районах тікали в ліси чи в сусідню Словаччину, підкуповували польських військовиків, підробляли документи. Через такий широкий розмах протидії виселенню було створено на початку квітня 1946 р. операційної групи "Жешув”, основу якої складали 8 і 9 дп ВП , які мали досвід проведення акції виселення, а також 14 і 18 піхотні полки (пп) та сили прикордонних і внутрішніх військ, громадянської міліції й органів безпеки. Керівництво операційної групи "Жешув” у травні 1946 р. "добилося збільшення кількості виселених на 180% у порівнянні з квітнем 1946 р.”[3, 37]. Головний уповноважений уряду УРСР М. Ромащенко в листі до генерального уповноваженого уряду РП В. Вольського від 31 травня 1946 р., висловлюючи задоволення з приводу "досягнутого завдяки ефективним заходам польської сторони для сприяння евакуації” значного посилення темпів виселення українців, наголошував на необхідності "в період, що залишився до закінчення терміну, не лише не допустити послаблення у здійснюваній роботі, а й добитися певного, цілком можливого й реального посилення роботи”[3: 38] Всього протягом четвертого етапу було депортовано 154329 чол. Загалом під час депортації вивезли близько 482 тисяч українців [2: 11].

 
Список використаних джерел:

1.                Мирослав Трухан. Українці в Польщі після Другої світової війни 1944 – 1984. – Ню Йорк – Париж – Сідней – Торонто. – 1990. – 403 с.

2.                 Кіцак В.М. Депортація українців з Польщі в УРСР у 1944 – 1946 рр. та їх соціально-економічна адаптація. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю – історія України. – Тернопільський державний педагогічний інститут імені Володимира Гнатюка, Чернівці, 2003 . – 241с.

3.                 Акція "Вісла” в контексті українсько-польських відносин ХХ століття. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції «Вісла» (19 квітня 1997 р.). За редакцією М. Геника. – Івано-Франківськ. – 1999 р. – 82 с.

4.                 Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.1 1939 – 1945 рр. – Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіан «Місіонер», 1996. – 752 с.

5.                 "Україна – Польща: уроки Другої Світової війни. Матеріали наукового семінару молодих вчених (27 лютого 2003 р.). – Тернопіль. – 2003. – 195 с.

6.                 Евсеев И. Ф. – Сотрудничество Украинской ССР и Польской Народной Республики (1944-1960), Киев 1962 – Аннали СФЛ ч. 2, 1975.

7.                 Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль: книжково-журнальне видавництво «Тернопіль», 1997. – 440с.

загрузка...