Кому й навіщо потрібна друга державна мова

У Франції державна мова — французька, у Польщі — польська, у Російській Федерації — російська, то яка державна мова має бути в Україні? Може, ще й турецька, румунська, польська? Адже й турки, румуни, поляки теж колись колонізували або намагалися колонізувати Україну. А такими питаннями, як, живучи в Україні, визнавати чи не визнавати легітимність Конституції України, виконувати чи не виконувати її вимоги, займаються звичайно суди. Принаймні так заведено в цивілізованому світі.

Рідна мова для кримського татарина — кримськотатарська, для гагауза — гагаузька, для грузина — грузинська, хоч, може, він унаслідок певних умов і не спілкується нею. То якою має бути рідна мова для українця, якщо він українець? Рідна мова тому й називається рідною, що вона — мова мого роду й народу. Видатний український культурний діяч Борис Грінченко, автор знаменитого «Словаря української мови», виріс у цілком російськомовній сім’ї (мати — росіянка, батько — царський офіцер), але, усвідомивши себе українцем, рідною мовою визнав українську. І завзято працював задля неї. А Панас Мирний, Володимир Сосюра, Олена Теліга, і не лише вони.

Мене лише дивує, що фізик і соціолог із, безумовно, вищою освітою не розуміють різниці між діалектом і літературною мовою, коли в українській мові бачать лише діалекти. А в яких мовах їх нема? Діалект властивий певній обмеженій території. Літературна мова вбирає в себе надбання багатьох діалектів, тому вона й багатша, і досконаліша, ніж якийсь окремий діалект. Основа української літературної мови формувалася на Запорізькій Січі, куди сходилися енергійні, волелюбні хлопці з усієї України, з усіх діалектних середовищ — із Чернігівщини і з Галичини, з Волині й Карпат. Серед них були й такі, що навчалися в Європі й закінчували Києво-Могилянську академію. Вони в розмовах взаємозбагачували свою лексику, шліфували граматику, нормували вимову, а потім цю мову поширювали по всій Україні. Тарас Шевченко геніально зреалізував її в поезії.

Навіть у Швейцарії, де, як відомо, чотири офіційні мови, не існує офіційної дво- або чотиримовності: та чи інша мова є офіційною лише в межах певних кантонів. А в сучасній тримовній Бельгії й досі спалахують міжетнічні чвари на мовному ѓрунті. До речі, в Радянському Союзі єдиною мовою міжнаціонального спілкування була мова найбільшої національної групи — росіян. У нашій державі такою найбільшою національною групою та єдиним корінним етносом (не маючи на увазі кримських татар) є українці.

Те, що значна частина українців розмовляє російською мовою, є наслідком тривалої колонізаторської політики царизму й комуно-шовінізму. У Чехії в ХІХ ст. ще тільки село сяк-так трималося чеської мови, а міста були загалом онімечені. Проте чехи, коли відновлювали свою державність, не зробили німецьку мову другою державною. Коли Італія 1861 року здобула незалежність, італійською мовою розмовляло тільки 2,4% населення (600 тис. із 25 млн.). І тоді перед національним урядом було поставлено нагальне завдання: «Італію створено, тепер треба створити італійців». Автор програми утвердження італійської мови серед італійців, відомий письменник Алессандро Мандзоні писав тоді: «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною і благотворною». Не зробили й алжирці французьку мову другою державною. А індонезійці навіть заборонили вживання голландської мови в Індонезії, те саме зробили й корейці з японською після здобуття незалежності.

Цілком погоджуюся з авторами розглядуваної статті, що «реально двомовних людей в Україні дуже мало». Двомовними бувають лише українці, та й то не всі. Абсолютна більшість росіян категорично не хоче користуватися українською мовою. Але не зовсім погоджуюся з тим, що «у великих і середніх містах сходу, центру й півдня розмовляють... російською». Тут спілкуються переважно несусвітнім суржиком або блатним жаргоном. А думають — яка мова, таке й мислення.

Так, мовна проблема в Україні існує. І створюють її чиновники, які (переважно залишки від колоніальних часів) не знають української мови (бо в школі були звільнені від її вивчення) — і знати її, на жаль, не хочуть. Вони ж так само не знають, як слід, і російської. А якщо чиновник не здатен вивчити ще одну мову, то який його розумовий рівень? Звичайні ж люди, зокрема українці, розуміють непогано не тільки російську, а й польську, сербську, інші слов’янські мови. І жодних проблем тут не виникає.

Українців, виявляється, в цій державі, яка зветься Україна, меншість. То чи не перейменувати вже й державу? Скажімо, на манкуртію. Ні, панове (не знаю, якої ви національності), нас, українців, в Україні абсолютна більшість, тільки влада поки що в руках тих чиновників, які Україну мають лише за територію для власної наживи. Вони, а не україномовні громадяни, й гальмують розвиток української економіки, бо їм це вигідно.

То що, ви радите українцям, яким не подобається зневажливе ставлення до української мови на сході й півдні Україні, перебиратися в Галичину? Там, мовляв, досхочу наговоритеся українською. З огляду на це мені пригадалися цілком резонні слова мудрого народного комісара освіти РРФСР 20-х років А. Луначарського: «Всі, хто в Україні живе, повинні знати мову українського народу. Хто ж не хоче вчитися, хай їде з України». Чи українці мають їхати з України?

Не мова розколює країну, а політики, чиновники. І саме їхнє зневажливе ставлення до найбільших українських цінностей — мови, культури, національної гідності — породжує й живить розбрат у країні.

«Потрібно зробити так, щоб російськомовні громадяни відчували Україну своєю домівкою». Як на мене, чимало з них відчувають Україну навіть своєю власністю. А щодо кількості місць у школах із російською мовою навчання, то вони вдвічі перевищують кількість дітей росіян.

Поодинокі попередні несміливі намагання української держави встановити історичну справедливість щодо українців автори шовіністичної статті трактують як дії окупаційного режиму: «Ситуація, коли мовна меншість нав’язує більшості свою мову (мається на увазі утвердження державної мови в Україні. — І. Ю.), є абсолютно безпрецедентною в історії. Якщо, звичайно, не рахувати окупаційних режимів». Тільки ж постає питання, хто в Україні окупант: автохтонне українське населення чи всілякі егоїстичні, бундючні зайди?

Якщо публікація "Кому й навіщо потрібна друга державна мова" Вам сподобалася поділіться з друзями в соціальних мережах або залишите коментарі.

Кому й навіщо потрібна друга державна мова

Випадкові цікаві публікації з нашого сайту